Руйнування інфраструктури постачання та очищення води в Донецькій та Луганській області російськими військами як умисне порушення права людини на воду

Право на воду є невід’ємним правом людини і, фактично, обов’язковою передумовою реалізації багатьох інших прав. Дії російських військ в Донецькій та Луганській області є умисним порушенням цього права, адже руйнування інфраструктури водопостачання та очисних споруд у специфічних умовах цього високоіндустріалізованого, маловодного краю залишають цивільне населення на межі виживання та запускають механізми екологічної катастрофи, тяжкість якої вдасться у повній мірі оцінити лише після деокупації.

Донецькій області завжди бракувало водних ресурсів, а наявні запаси води розподілені вкрай нерівномірно. Єдиним великим джерелом питної води є Сіверський Донець, що протікає по північній частині області, в ній же зосереджені й основні запаси підземних вод. В часи бурхливої індустріалізації Донбасу була споруджена унікальна система водопостачання, основою якої є канал Сіверський Донець-Донбас (СДД) довжиною 132,2 км, із подачею 1106 млн м³/рік, що перекидає воду з Сіверського Дінця з водозабору поблизу Слов’янська до Верхньокальміуського водосховища. Далі вода подається Південно-Донбаським водопроводом до міста Маріуполь. Другий донбаський водогін постачає воду до Слов’янська, Краматорська, Дружківки, Костянтинівки та навколишніх населених пунктів. 4 станції підйому, розташовані в Семенівці, Часовому Ярі, Майорську та Макіївці, забезпечують підйом води на 200 м. Питна вода виробляється на 18 фільтрувальних станціях продуктивністю 2,8 млн м³/добу; для подачі води споживачам працює 64 водопровідних насосних станціїⁱ.

Додатково використовуються 17 водоймищ з загальним обсягом води 674,1 млн м³ та 3 підземних водозабори. Водосховища слугують для того, щоб підтримати необхідний об’єм води, коли на каналі СДД проводиться технічне обслуговування або ремонтні роботи; запаси більшості з них не можуть забезпечити достатню кількість води в середньо- та довгостроковій перспективі. Така система є водночас і масштабною, і вразливою, адже водопостачання численних міст із великою кількістю побутових і промислових споживачів залежить від єдиної великої річки, яку недарма називають «артерією Донбасу», при цьому в разі пошкодження очисних споруд виникають суттєві екологічні ризики для неї. Знаючи про це, окупанти з перших днів повномасштабної війни розпочали цілеспрямоване знищення інфраструктури.

Вже 19 лютого 2022 року окупанти обстріляли насосну станцію першого підйому Південнодонбаського водогону, знеструмивши її і припинивши подачу води на 4 фільтрувальні станції. Без води залишилися багато міст і селищ, зокрема, Добропілля, Мирноград, Волноваха, Вугледар, а також 450-тисячний Маріуполь і навколишні селищаⁱⁱ. Маріуполь вдалося перепідключити на резервне постачання із Старокримсьского водосховища, однак вода в ньому має майже вдвічі більшу жорсткість, ніж із Сіверського Дінця.

21 лютого було знеструмлено Донецьку фільтрувальну станцію, внаслідок чого без води залишилася Авдіївка та декілька інших населених пунктів, всього близько 29 000 людейⁱⁱⁱ. З березня ДСНС докладала великих зусиль, щоб розвозити воду, проте це не завжди було можливо через обстріли. Інколи російські війська, в порушення всіх норм міжнародного гуманітарного права, обстрілювали місця роздачі води, як це сталося в Вугледарі 3 травня 2022 року, коли загинуло троє людей^iv. Стан очисних споруд міста невідомий, проте оскільки місто давно знеструмлене, їхня робота в будь-якому разі зупинена. В Авдіївці очищення стоків міста забезпечували споруди ПрАТ «Авдіївський коксохімічний завод», через які до повномасштабного вторгнення проходило близько 1000 м³ стоків на добу. З початку травня завод переведений в режим холодної консервації через обстріли^v.

Вже в перші дні березня масованими обстрілами було зруйновано інфраструктуру водопостачання Волновахи, з середини березня місто в окупації і зруйноване на 90%^vi. В Маріуполі 2 березня прицільними атаками була зруйнована система електропостачання, а з цим припинилася і подача води. Місто опинилося в найтяжчій ситуації, оскільки джерел в ньому дуже мало, намагання дістати її часто призводили до того, що люди гинули від обстрілів, а вода з р. Кальміус непридатна для використання. Люди топили сніг, збирали воду з дахів, зливали з систем опалення. Громадяни, яким вдалося виїхати з міста, повідомляли про спалахи ротавірусу, а медики центру для ВПО в Запоріжжі, які приймали евакуйованих, зазначали про тяжкі наслідки відсутності медичної допомоги та поширеність кишкових інфекцій і зневоднення у дітей^vii. З 11 травня окупанти спробували запустити водопостачання, проте, за словами радника міського голови П. Андрющенка, близько 50% мереж було зруйновано, як і всі 22 насосні станції, внаслідок чого вода затопила вулиці^viii. Влітку доступ до води, за даними міської ради, мали близько 5% громадян, восени водопостачання вдалося відновити в окремих районах за рахунок запасів Старокримського водосховища, запасів якого вистачить орієнтовно на 9 місяців. Крім того, через руйнування каналізаційних та дренажних систем нерідко виникали підтоплення, коли вода розмивала сміттєзвалища, розливи ПММ та інших небезпечних речовин внаслідок бойових дій і пожеж та, на жаль, стихійні поховання. Все це могло призвести до забруднення поверхневих і підземних вод, тих нечисленних джерел, якими люди могли скористатися в критичній ситуації, а зрештою, й Азовського моря. Невідомий стан головного каналізаційного колектора міста і ступінь очистки стоків, що скидаються в море.

Бахмутська територіальна громада отримувала воду з двох джерел – каналу Сіверський Донець – Донбас (60%) та Кліщіївського і Красносільського підземних водозаборів. З початку бойових дій неодноразово відбувалися знеструмлення Артемівської фільтрувальної станції, орієнтовно з липня проведення ремонтних робіт стало неможливим^ix. Саме підземні водозабори дозволили кілька разів подати воду в місто на короткий час, щоб люди могли зробити запаси. Повідомлялося про пошкодження очисних споруд Бахмута ще в перший день повномасштабного вторгнення^x. Станція скидає очищені стоки в річку Бахмутка, що впадає в Сіверський Донець поблизу села Дронівка. Ступінь пошкодження самих споруд невідомий, проте припинення живлення призводить до скидання неочищених стоків.

В Луганській області дещо вища частка використання артезіанських вод, проте КП «Попаснянський районний водоканал», що експлуатував два водозабори – Білогорівський та Світличанський на Сіверському Дінці, все одно забезпечував водою більшість населених пунктів як на підконтрольній, так і на тимчасово окупованій до 24 лютого 2022 року території. Перебої з водопостачанням через бойові дії почалися вже в перші дні березня в Рубіжному, Попасній, селищах Гірської громади, Сєвєродонецьку і Лисичанську. 29 березня було знеструмлено майже всю Луганську область через пошкодження магістральної лінії електромережі 110 кВт, відповідно, зупинилися й усі насосні станції^xi. Якийсь час інфраструктуру вдавалося лагодити, хоча б і забезпечуючи подачу технічної води. Станом на 21 квітня насосні підстанції в Лисичанську були зруйновані, і Луганська ОДА оцінювала, що інфраструктуру в області не вдасться полагодити до повного припинення бойових дій.

Протягом 5-8 травня росіяни зруйнували споруди Попаснянського водоканалу, одна із західних фільтрувальних станцій була знищена. Імовірно, вони використали некеровані авіабомби для руйнування станції першого підйому Попаснянського водоканалу в Білогорівці, що розташований на березі Сіверського Дінця. За словами очільника Сєвєродонецької РВА Романа Власенка, перший та другий підйоми Попаснянського водоканалу майже повністю зруйновані, і його відновлення буде дуже коштовною ініціативою^xii. Водопостачання припинене на невизначений термін практично на всій території Луганської області. В Сєвєродонецьку зазнав потужних обстрілів і припинив роботу ПрАТ «Азот», цех очистки та нейтралізації промислових стоків якого забезпечував також очищення комунальних стоків всього міста. Після встановлення російсько-окупаційного режиму в Сєвєродонецьку, Лисичанську та інших містах відсутня вода, неочищені каналізаційні стоки самопливом надходять в Сіверський Донець.

В прифронтових громадах люди змушені вживати будь-яку воду, яку вони зможуть дістати. Це колодязі, джерела, свердловини, хімічний та біологічний стан води в яких практично не контролюється. Відсутність електрики ускладнює користування свердловинами навіть там, де вони є. Підвезення води виснажує ресурси ДСНС та може наражати на небезпеку місцевих жителів та рятувальників, але в багатьох громадах це чи не єдина можливість одержати питну воду.

На тимчасово окупованих територіях «політика» окупантів щодня загострює ризики для довкілля та здоров’я людей, пов’язані з водою. Адже її головні риси – відсутність управління водним господарством, коли потребами у воді нехтують або впроваджують короткострокові небезпечні рішення задля пропагандистського результату, як-от, подача неочищеної води чи запуск водопостачання без ремонту водогонів та каналізаційних систем; відсутність моніторингу якості води та стану водних об’єктів; відсутність відповідальності за завдану шкоду. На жаль, поки що неможливо дослідити стан водних об’єктів, адже доступ до багатьох постів моніторингу в Донецькій області відсутній. Дослідження з доступних постів за листопад 2022 року демонструють перевищення по вмісту нафтопродуктів, проте це проби з деокупованих територій Харківської області^xiii.

Загальний коментар 15 до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зазначає, що «право людини на воду надає кожній особі право на наявну в достатній кількості, безпечну, прийнятну, фізично та економічно доступну воду для особистого споживання та господарського використання. Достатня кількість безпечної води необхідна для того, щоб запобігти смерті від зневоднення, зменшити ризик захворювань, що передаються через воду, та забезпечити потреби в споживанні води, приготуванні їжі, особистій гігієні та гігієні домогосподарства»^xiv. Право на воду невіддільне від права на найвищий досяжний рівень здоров’я (Ст. 12 ч.1 Пакту) та права на достатній життєвий рівень (Ст. 11 ч.1 Пакту), а оскільки доступ до води є об’єктивною умовою виживання, це право слід розглядати і в контексті самого права на життя та людську гідність. Стороною Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права є й РФ, і хоча його можна назвати радше «джентльменською угодою» країн, проте й механізмів відступлення від зобов’язань він не передбачає.

Протокол про воду та здоров’я до Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер 1992 року передбачає, що країни-Сторони Протоколу вживають усіх належних заходів з метою забезпечення, серед іншого^xv:

(a) Адекватного постачання повноцінної питної води, яка не містить будь-яких мікроорганізмів, паразитів та речовин у кількостях або концентраціях, потенційно загрозливих для здоров’я людей. Це включає охорону водних ресурсів, які використовуються як джерела питної води, очистку води, а також створення, вдосконалення та експлуатацію колективних систем. Очевидно, що окупанти не лише неспроможні налагодити бодай мінімальне постачання питної води прийнятної якості, але й своїми діями загрожують екологічному стану таких рідкісних і цінних джерел питної води.

(b) Адекватних санітарно-профілактичних заходів, які забезпечують належну охорону здоров’я людей та навколишнього середовища. Відсутність очищення стоків, поводження з відходами, а також контролю захворюваності можуть призводити до спалахів інфекцій, що передаються через воду – ротавірусів, бактеріальної дизентерії, гепатиту А.

(c) Ефективної охорони водних ресурсів, що використовуються як джерела питної води, та їхніх відповідних водних екосистем від забруднення з інших джерел. Загарбницький режим не здійснює заходів з охорони водних ресурсів від забруднення, спричиненого техногенними аваріями внаслідок бойових дій, а також не зважає на інші сповільнені загрози, успадковані від промислового минулого Донбасу – шахтні води, шламосховища та інші джерела токсичних відходів.

(d) Належного захисту здоров’я людей від пов’язаних із водою захворювань, які виникають в результаті використання води для рекреаційних цілей або в аквакультурі. Практично відсутній контроль за якістю води в природних водоймах, що може спричинити спалахи захворювань при купанні чи використанні в побутових цілях.

(e) Ефективних систем для відстеження ситуацій, які можуть спричинювати спалахи або окремі випадки виникнення захворювань, пов’язаних із водою, та для реагування на такі спалахи та загрози їх виникнення. Окупаційний режим не має ані бажання, ані спроможності забезпечити контроль захворювань, що передаються через воду, які можуть стати серйозною проблемою при відсутності адекватної медичної допомоги. Крім того, неможливо отримати дані щодо захворюваності з окупованих територій. Більше того, про право людей на інформацію щодо якості води на окупованих територіях навіть не йдеться.

За додатковою інформацією звертайтеся до:

Ірина Бабаніна, експерт ЕПЛ,

Email: office@epl.org.ua; isbabanina@gmail.com