Реферативний переклад
Ключовий висновок: Дві українські родини зазнають шкоди від промислового забруднення, а органи влади не змогли знайти вирішення цієї ситуації, тим самим порушивши їхнє право на повагу до приватного та сімейного життя.
У рішенні, ухваленому 10 лютого 2011 року у справі «Дубецька та інші проти України», Європейський суд з прав людини (далі – Суд) постановив, що:
- мало місце порушення ст. 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).
Відповідно до ст. 41 Конвенції (справедлива сатисфакція) Суд вирішив, що Україна повинна виплатити першим п’ятьом заявникам 32 000 євро як компенсацію моральної шкоди, та беручи до уваги факт, що один із заявників, Аркадій Гаврилюк, помер під час того як справа перебувала на розгляді Суду, призначив 33 000 євро як компенсацію моральної шкоди для решти заявників.
Обставини справи
Заявниками є 11 громадян України, котрі проживають у селі Вільшина Львівської області. Вони є членами двох великих родин – Дубецька-Найда та Гаврилюк-Ваків, що проживають у двох сусідніх будинках, побудованих у 1933 та 1959 роках відповідно.
У 1960 році поблизу будинків заявників почала функціонувати державна вугільна шахта, а терикон (відходи від вугільної породи) було споруджено на відстані 100 метрів від будинку родини Дубецької-Найди. У 1979 році на цій території було відкрито державну фабрику зі збагачення вугілля, що призвело до появи нового 60-метрового терикона на відстані близько 430 метрів від будинку родини Дубецької-Найди та 420 метрів від будинку родини Гаврилюк-Ваків. Терикон залишився у державній власності навіть після приватизації фабрики у 2007 році.
Численні дослідження, проведені як державними, так і недержавними установами, засвідчили, що функціонування шахти та заводу негативно впливає на навколишнє природне середовище та проявляється у затопленнях, у забрудненні підземних вод, повітря та ґрунту. Висновки проведених експертиз однозначно стверджують, що люди, котрі проживають в околицях шахти та фабрики, були піддані безпосередній загрозі захворювання на рак і захворювань дихальних шляхів та нирок.
Заявники неодноразово зверталися до органів державної влади зі скаргами про шкоду, яку екологічне забруднення завдає їхньому здоров’ю та майну (будинкам). У своїх скаргах вони зазначали, що у них розвинулися такі хронічні захворювання як: бронхіт, емфізема легень та карцинома. Окрім цього, протягом кількох років вони мали нерегулярний та недостатній доступ до питної води, що негативно вплинуло на відносини та спілкування між родинами. Їхні будинки потерпали від осідання ґрунту. Змінити місце проживання вони не могли з огляду на відсутність коштів для купівлі нового дому, а їхні теперішні будинки втратили свою ринкову вартість у зв’язку зі забрудненням території, на якій вони знаходяться.
Органи державної влади розглядали декілька способів вирішення ситуації. У 1994 році директора заводу було зобов’язано забезпечити заявників житлом у місцевості, вільній від забруднення. Проте цього не було зроблено. У період з 2000 року по 2003 рік заявників постійно обіцяли переселити. Оскільки жодна з обіцянок так і не була виконана, родини звернулися до суду з вимогою їх переселення. У грудні 2005 року було прийнято рішення суду на користь родини Дубецька-Найда, а у 2004 році –рішення про незадоволення позову родини Гаврилюк-Ваків. Щодо останнього позову, то суди у своїх рішеннях посилалися, зокрема, на той факт, що органи державної влади на певному етапі передбачили зменшення териконів, а також на те, що лише частина проведених досліджень вказувала на необхідність переселення заявників із небезпечної зони. Крім того, суди зазначали, що відповідно до чинного законодавства України на власників заводу може бути накладений штраф, однак вони не можуть бути зобов’язані забезпечити потерпілим житло.
Посилаючись на ст. 8 Конвенції, заявники скаржилися на те, що вони зазнали шкоди внаслідок забруднення навколишнього середовища, спричиненого функціонуванням шахти та заводу, котрі знаходяться поблизу їхніх домівок. Вони також зазначали, що держава не вжила жожних заходів для виправлення ситуації.
Зміст рішення Суду
Суд встановив, що функціонування шахти та заводу, а особливо териконів, значною мірою призвело до проблем, на які скаржаться заявники, зокрема спричинило погіршення їхнього здоров’я через забруднення питної води, повітря та ґрунту, а також руйнування їхнього житла через осідання ґрунту.
Суд у своєму рішенні у справі за позовом родини Дубецька-Найда також зазначив, що протягом останніх років державна влада кілька разів розглядала питання про необхідність переселення заявників. Щодо сім’ї Гаврилюк-Ваків, то національні суди обґрунтовували відмову у задоволенні позову тим, що передбачені органами державної влади заходи зі зменшення забруднення, мали би покращити ситуацію. Проте жоден із цих заходів не був реалізований. Більше того, Суд встановив, що протягом 12 років з моменту набрання Конвенцією чинності в Україні заявники постійно проживали на забрудненій та непридатній для проживання людей території, а їхні життя та здоров’я зазнали негативного впливу від функціонування шахти й заводу.
Заявники не мали фінансової можливості переїхати в іншу місцевість, оскільки вартість їхніх будинків значно зменшилася внаслідок забруднення території, на якій вони знаходяться. Через це вони потребували державної підтримки, на яку очікували ще з 1994 року.
Органам державної влади було відомо про негативний вплив, який має на навколишнє природне середовище функціонування шахти та заводу, проте вони не переселили заявників і не знайшли інший вихід, щоби зменшити забруднення до такого рівня, коли воно не є небезпечним для життя людей, які проживають поблизу цих промислових об’єктів. Незважаючи на спроби покарати директора заводу та зобов’язати його організувати переселення заявників, а також на те, що у 2009 році був побудований централізований акведук для забезпечення постійного постачання питної води заявникам, державній владі протягом цих 12 років не вдалося знайти ефективного вирішення проблем, створених функціонуванням шахти і фабрики. Тому Суд вирішив, що мало місце порушення ст. 8 Конвенції.
Суд постановив, що, визнаючи порушення ст. 8 Конвенції, він зобов’язує український уряд вжити належних заходів для виправлення ситуації, в якій знаходяться заявники.
Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання Комюніке Секретаря Суду здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України П. М. Рабіновичем, О. О. Шарван і Т. Т. Полянським.
