27 листопада 2025 року Восьмий апеляційний адміністративний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги ЕПЛ та третьої особи – Наталії Майстренко, у справі про визнання протиправним та скасування рішення Тур’є-Реметівської сільської ради про затвердження детального плату території (далі – ДПТ) для будівництва ВЕС на полонині Руна, залишивши без змін рішення суду першої інстанції.
Нагадаємо, що апеляційна скарга ЕПЛ ґрунтувалася на численних порушеннях норм містобудівного та природоохоронного законодавства, допущених відповідачем під час затвердження спірного ДПТ та розробниками ДПТ, зокрема: статей 12, 19 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», «Порядку проведення громадських слухань щодо проектів містобудівної документації на місцевому рівні» № 555 (далі – Порядок 555), Лісового кодексу України, та норм міжнародного законодавства – Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат (далі – Карпатська Конвенція), та Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі (- далі Бернська конвенція), в частині охорони цінних оселищ та видів.
В свою чергу відповідач – Тур’є-Реметівська сільська рада – та третя особа – ТОВ «Вітряний Парк Турянський» – наполягали, що затвердження ДПТ є законним та необхідним для економічного розвитку громади, залучення інвестицій і розвитку відновлюваної енергетики. Усі допущені порушення вони намагалися звести до «формальних», таких, що не впливають на зміст ДПТ.
Водночас, мотивувальна частина постанови апеляційного суду свідчить про низку протирічь та порушень, на які не звернув увагу апеляційний суд.
Так, замість перевірки законності ухвалення конкретного рішення органу місцевого самоврядування – про затвердження ДПТ – суд фактично зосередився на міркуваннях щодо доцільності розвитку відновлюваних джерел енергії та реалізації проєкту будівництва ВЕС на полонині Руна. У постанові неодноразово наголошується на загрозах об’єктам критичної інфраструктури, необхідності розвитку енергетики в умовах війни та суспільній важливості проєкту. Фактично, суд узяв на себе роль адвоката державної політики у сфері енергетики.
Поруч з цим, суд не посилається на жодну норму права, яка дозволяла б відступати від вимог містобудівного та екологічного законодавства, обмежувати право громадськості на участь у прийнятті рішень або скасовувати обов’язковість оприлюднення ДПТ на офіційних веб-сайтах сільської ради.
Воєнний стан не означає правовий вакуум. Навпаки, у кризових умовах роль судової влади за дотриманням законності має посилюватися, а не зводитися до формального підтвердження доцільності рішень органів влади.
Окреме занепокоєння викликає підхід апеляційного суду до застосування нової редакції ст.12 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у контексті принципу незворотності дії законів у часі, закріпленого у статті 58 Конституції України. Апеляційний суд послався на правову позицію Конституційного Суду України, викладену у рішенні від 9 лютого 1999 року № 1-рп/1999. У цьому рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України щодо зворотної дії законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, стосуються фізичних осіб і не поширюються на юридичних осіб. У даній справі, суд застосував ст.58 щодо юридичної особи – органу місцевого самоврядування.
Таким чином, у постанові наявна внутрішня суперечність: з одного боку, суд визнає, що правове регулювання спірних правовідносин зазнало змін після ухвалення рішення про затвердження ДПТ у травні 2024 року, а з іншого – доходить висновку про можливість застосування нових норм до відносин, що виникли раніше.
Суд апеляційної інстанції також повністю проігнорував правові висновки Верховного Суду у справі щодо забудови гірського масиву Свидовець (справа № 807/1314/17). Попри очевидну подібність правовідносин – затвердження детального плану території для масштабного будівництва у гірських районах Карпат – апеляційний суд без належного обґрунтування відмовився враховувати ці висновки, що підриває принцип єдності судової практики.
Окремо слід відзначити підхід апеляційного суду до оцінки дотримання порядку оприлюднення проєкту детального плану території та проведення громадських слухань. Суд визнав, що проєкт ДПТ не був належним чином оприлюднений на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування до проведення громадських слухань, однак дійшов висновку, що обраний спосіб доведення проєкту ДПТ до відома громадськості «не став перешкодою для проведення громадських слухань, обговорень, внесення пропозицій та зауважень від громадськості та прийняття участі громадськості в процесі ухвалення оскаржуваного рішення».
Такий висновок фактично нівелює вимоги ч. 7 ст. 19 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», який встановлює чіткий і обов’язковий механізм оприлюднення містобудівної документації, зокрема шляхом її розміщення на офіційному веб-сайті відповідного органу. Закон не передбачає можливості заміни цього способу оприлюднення будь-якими альтернативними формами інформування громадськості.
Водночас, участь громадськості у плануванні територій вказаним рішенням суду зведена до формального етапу, який не має самостійного правового значення. Такий підхід суперечить самій природі громадських слухань як інструменту громадського впливу на зміст містобудівного рішення, а не постфактум підтвердження його доцільності.
Варто наголосити, що екологічна складова спору фактично була проігнорована апеляційним судом. Суд обмежився посиланням на формальну відповідь ДП «Ліси України» про те, що спірний ДПТ начебто не зачіпає його інтересів, як лісокористувача та не зачіпає меж об’єктів ПЗФ, не надавши жодної оцінки реальним наслідкам реалізації ДПТ для лісових екосистем, пралісів, виконання охоронних зобов’язань щодо об’єктів ПЗФ, в осередку яких здійснюється будівництво ВЕС. Така позиція суперечить вимогам національного законодавства та міжнародних зобов’язань України у сфері охорони довкілля.
У підсумку, апеляційний суд своїм рішенням, фактично визнав допустимою практику ухвалення містобудівних рішень із порушенням містобудівного та природоохоронного законодавства під прикриттям воєнного стану та потреби захисту енергетичної безпеки. Такий підхід підриває принцип верховенства права і нівелює гарантії участі громадськості, закріплені як у національному, так і в міжнародному праві.
З повним текстом рішення можна ознайомитись за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/132299935
