Забезпечення функціонування ефективного механізму кримінально-правової охорони довкілля в Україні набуває особливої актуальності в умовах системних екологічних загроз, зумовлених як глобальними процесами, так і війною Російської Федерації проти України. У цьому контексті склад злочину «Екоцид», передбачений статтею 441 Кримінального кодексу України (далі – КК України), посідає одне із ключових місць як норма, що одночасно стосується: суспільних відносин у сфері забезпечення миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (з огляду на розміщення у Розділі ХХ КК України), а також захисту фундаментальних екологічних цінностей.
Вина є обовʼязковою ознакою складу злочину «Екоцид», від правильного її встановлення залежить можливість ефективної кваліфікації діянь, відмежування екоциду від суміжних кримінальних правопорушень та формування переконливої доказової бази.
Нагадаємо, що відповідно до статті 441 КК України, екоцидом є масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу, що карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років. Як убачається з тексту цієї статті, її буквальне тлумачення не дозволяє чітко встановити вимоги до форми вини субʼєкта вчинення екоциду.
У свою чергу, згідно зі статтею 23 КК України, виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Стаття 24 КК України передбачає поділ умислу на прямий і непрямий. Прямий умисел має місце, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямий умисел має місце, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і, хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Відповідно до статті 25 КК України, необережність поділяється на кримінальну протиправну самовпевненість та кримінальну протиправну недбалість. Необережність є кримінальною протиправною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є кримінальною протиправною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.
Отож, за виключно буквального аналізу тексту статті 441 КК України складно однозначно встановити, яка саме форма вини вимагається від обвинуваченого: прямий умисел, непрямий умисел чи необережність (кримінально протиправна самовпевненість чи недбалість).
На наш погляд, це не просто технічна прогалина законодавчої техніки, адже від її усунення залежить: можливість розмежування екоциду зі складами кримінальних правопорушень проти довкілля (Розділ VIII КК України), розмежування зі складами кримінальних правопорушень, що пов’язані зі збройною агресією, якими заподіяно шкоду довкіллю, коректне співвідношення національної кримінально-правової відповідальності з кримінальною відповідальністю на міжнародному рівні, уникнення ситуацій подвійної кваліфікації одного й того самого діяння (non bis in idem).
«Non bis in idem» – це юридичний принцип, що означає «не двічі за одне й те саме». Він забороняє притягати особу до юридичної відповідальності двічі за одне й те саме правопорушення, і закріплений у міжнародному та національному законодавстві (наприклад, у статті 4 Протоколу № 7 до Європейської конвенції з прав людини та статті 61 Конституції України).
Українське право має гарантувати, що за одне й те саме діяння особа не нестиме двічі кримінальну відповідальність. Для цього важливо не лише технічно закріпити заборону подвійної кваліфікації в процесуальних нормах, а чітко розмежувати склади кримінальних правопорушень з точки зору приписів матеріального кримінального права, зокрема окреслити чітко об’єктивні та суб’єктивні ознаки екоциду, інших кримінальних правопорушень проти довкілля, а в умовах війни – кримінальних правопорушень, що пов’язані зі збройною агресією, якими заподіяно шкоду довкіллю. Відсутність такого розмежування породжує ризики: подвійного покарання, або формального «перекваліфікування» більш тяжкого кримінального правопорушення у менш тяжке.
На наш погляд, одним із ключових аспектів, що має братися до уваги в частині розмежування екоциду, кримінальних правопорушень проти довкілля та кримінальних правопорушень, що пов’язані зі збройною агресією, якими заподіяно шкоду довкіллю є форма вини (форми умислу, необережності).
На підставі аналізу історії, походження та формування складу злочину «Екоцид» у світі та в Україні зокрема, а також його формулювання, розміщення у КК України серед кримінальних правопорушень проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, ми виходимо з того, що екоцид може вчинятися виключно умисно.
Саме умисний характер діяння відповідає природі та сутності екоциду як злочину, спрямованого на завдання надзвичайно масштабної, тривалої та невідворотної шкоди довкіллю, здатної становити загрозу для існування цілих екосистем. Умисел у цьому випадку полягає не лише у бажанні настання катастрофічних наслідків, а й у цілеспрямованому використанні засобів та способів, об’єктивно здатних спричинити екологічну катастрофу. Особа, вчиняючи екоцид, розуміє і бажає настання настільки масштабних наслідків, які передбачені статтею 441 КК України для довкілля.
При цьому, у доктрині кримінального права існує низка підходів щодо того, яким саме умислом має охоплюватися ставлення особи до наслідків діяння, що кваліфікується як екоцид. Частина авторів виходить із того, що для наявності складу екоциду достатньо, аби особа ставилася до наслідків у формі як прямого, так і непрямого умислу, тобто або бажала їх настання, або, принаймні, свідомо допускала можливість їх настання.
На наш погляд, для того щоб діяння було кваліфіковано саме як екоцид, ставлення особи до наслідків для довкілля має характеризуватися прямим умислом. Іншими словами, особа повинна не лише усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх діянь та передбачати можливість настання масштабної та тривалої шкоди довкіллю, а й бажати настання таких наслідків і свідомо діяти в цілях їх досягнення. Екоцид за своєю сутністю – це не просто ризикована або байдужа поведінка щодо довкілля, а цілеспрямоване знищення життєвих природних основ, фактично «знищення всього живого» в охоплюваному масштабі. Особа, яка вчиняє екоцид, має намір завдати саме екологічної шкоди надзвичайного масштабу й діє так, щоб ці наслідки настали.
Позиція визнання можливості вчинення екоциду за непрямого умислу, на наш погляд, є доктринально вразливою. За таких умов, особа погоджується з можливістю настання шкоди довкіллю, не робить її ціллю своїх протиправних дій, а лише «приймає» її як побічний результат досягнення інших цілей (економічних, військових, організаційних тощо). Такий підхід розмиває межу між екоцидом та іншими кримінально протиправними діяннями в ході яких завдається шкода довкіллю. Натомість екоцид, як особливо тяжкий злочин проти довкілля та міжнародного правопорядку, має бути зарезервований для ситуацій, коли масштабна екологічна шкода становить усвідомлену і бажану ціль діяння. Особа, яка вчиняє екоцид, не просто передбачає можливість настання широкої та тривалої шкоди довкіллю, вона бажає цих наслідків, свідомо прагне їх досягнення або, принаймні, діє так, що ці наслідки становлять передбачуваний і бажаний результат її поведінки. Разом із тим, ми визнаємо, що доктринальні підходи, які допускають непрямий умисел, мають право на існування як теоретичні моделі, втім наразі потребують більш аргументованих доводів на свою користь.
При цьому, кримінальні правопорушення проти довкілля, закріплені у Розділі VIII КК України переважно характеризуються необережним ставленням особи як до своїх діянь, так і до їх наслідків у вигляді шкоди довкіллю або ж умисним ставленням субʼєкта вчинення до діяння, але необережністю або ж не прямим умислом до довкіллєвих наслідків. Непрямий умисел у таких випадках характеризується тим, що особа усвідомлює можливість настання шкоди довкіллю, однак не має своєю ціллю її заподіяння; вона не бажає цих наслідків, проте свідомо їх припускає, діючи з орієнтацією на досягнення інших цілей (економічної вигоди, спрощення виробничих процесів, зменшення витрат, пришвидшення робіт, отримання матеріальної вигоди тощо). Іншими словами, шкода довкіллю за непрямого умислу у злочинах Розділу VIII КК України є побічним, але прийнятим результатом, який суб’єкт приймає заради досягнення своєї основної цілі чи цілей. Вказане, на наш погляд, принципово відрізняє ці кримінальні правопорушення від екоциду.
Такий підхід дозволяє, з одного боку, притягувати до відповідальності тих, хто цілеспрямовано прагнув екологічної катастрофи, а з іншого «девальвувати» екоцид випадками технічної чи організаційної необережності, які мають кваліфікуватися за іншими статтями КК України.
Окремої уваги потребує розмежування екоциду та кримінальних правопорушень, що пов’язані зі збройною агресією, у ході яких завдається шкода довкіллю також із урахуванням особливостей вини субʼєктів вчинення цих кримінальних правопорушень. Умови повномасштабної війни лише загострили цю проблему, оскільки зовні схожі за наслідками діяння можуть мати принципово різну природу.
При екоциді визначальним є характер умислу особи щодо екологічних наслідків. Ставлення до екологічних наслідків охоплюється прямим умислом, а інша можлива шкода (людям, об’єктам цивільної інфраструктури, тощо) може бути супутньою, однак у структурі вини вирішальним є саме усвідомлено бажане спричинення руйнівної шкоди довкіллю. При кримінальних правопорушеннях, що пов’язані зі збройною агресією, у ході яких завдається шкода довкіллю, навпаки, ставлення до шкоди довкіллю не охоплюється прямим умислом. Хоча особа може передбачати можливість завдання екологічних збитків, її психічне ставлення до таких наслідків є іншим: особа свідомо припускає такі наслідки і «приймає» їх або байдуже ставиться до їхнього можливого виникнення, оскільки екологічна шкода виступає не усвідомлено бажаним результатом, а побічним наслідком діяльності, спрямованої на досягнення інших (воєнних) цілей.
Такий підхід може бути корисним для розмежування екоциду від кримінальних правопорушень, що пов’язані зі збройною агресією, у ході яких завдається шкода довкіллю, незалежно від зовнішньої подібності наслідків.
Узагальнюючи викладене, визначення форми вини є ключовим елементом для правильної кваліфікації екоциду та його відмежування від інших кримінальних правопорушень проти довкілля і діянь, учинених у контексті збройної агресії. Аналіз змісту статті 441 КК України, її системного місця та доктринальних підходів свідчить, що екоцид за своєю природою може бути вчинений лише умисно, причому ставлення особи до екологічних наслідків повинно охоплюватися прямим умислом, який передбачає бажання настання масштабної та тривалої шкоди довкіллю. Чітке розуміння та форми вини є необхідною умовою ефективного застосування статті 441 КК України та дотримання принципу non bis in idem.
Матеріал підготований за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
