У постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 638/6852/18 Верховний Суд розглянув спір щодо захисту права на безпечне довкілля, пов’язаний із розміщенням відходів на земельній ділянці, яка перебуває у приватній власності та розташована поблизу домоволодінь позивачів. Справу було розглянуто в контексті конституційних гарантій права на безпечне довкілля, положень цивільного та природоохоронного законодавства, Оргуської конвенції, практики ЄСПЛ, а також процесуальних гарантій належного доказування у цивільному судочинстві.
Деталі:
10 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1, представника ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 квітня 2023 року, постанову Харківського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року, а також касаційні скарги на додаткову постанову Харківського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року (https://iplex.com.ua/doc.php?regnum=118421113).
Справу розглянуто за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, Державна екологічна інспекція у Харківській області, про захист права на безпечне довкілля.
У травні 2018 року позивачі звернулися до суду з позовом, у якому просили зобов’язати відповідача ліквідувати сміттєзвалище на земельній ділянці кадастровий номер 632205900:00:003:1793 площею 0,6 га шляхом вивезення наявних на ній хімічних, побутових, будівельних та інших видів відходів, а також засмічених токсичними відходами мас ґрунту на легальні сміттєві полігони.
Позов мотивовано тим, що відповідач є власником земельної ділянки, розташованої у безпосередній близькості до домоволодінь позивачів та з березня 2018 року розпочав на ній будівництво промислового об’єкта стоянки вантажного автотранспорту, що не відповідає цільовому призначенню земельної ділянки. У процесі будівництва відповідачем завезено декілька сотень тонн хімічних, побутових і будівельних відходів. Вимоги мешканців про припинення звалища були проігноровані.
Судами встановлено, що земельна ділянка належить до земель сільськогосподарського призначення з цільовим використанням для ведення особистого селянського господарства, однак фактично використовується не за призначенням. Актом обстеження від 11 травня 2018 року встановлено, що на ділянці влаштоване звалище непобутових і будівельних відходів, ґрунту невідомого походження, наявні сліди роботи важкої техніки. За результатами перевірки складено протокол про адміністративне правопорушення та припис про усунення порушень, відповідача притягнуто до адміністративної відповідальності. Водночас акт перевірки від 30 січня 2019 року засвідчив відсутність порушень та використання земельної ділянки за цільовим призначенням.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а апеляційний суд залишив рішення без змін, виходячи з того, що позивачі не довели існування порушення їхніх прав на момент розгляду справи, не надали належних та допустимих доказів негативного впливу на довкілля та здоров’я, а також не довели створення сміттєзвалища токсичних відходів.
Верховний Суд зазначив, що право на безпечне довкілля гарантується статтею 50 Конституції України, статтею 293 ЦК України, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», а також Оргуською конвенцією. Відповідно до цих норм діяльність, що призводить до забруднення довкілля є незаконною і може бути припинена.
Підставою позову є поводження відповідача з відходами, що має шкідливий вплив на довкілля. Однією з підстав відмови у позові суди визначили відсутність доказів негативного впливу на здоров’я позивачів.
Верховний Суд не погодився з такими висновками і зазначив, що вони є неправильним тлумаченням законодавства, оскільки для захисту права на безпечне довкілля достатньо встановлення потенційної загрози такого впливу, а не обов’язкового доведення фактичної шкоди здоров’ю. Суд також врахував практику ЄСПЛ, відповідно до якої забруднення довкілля може впливати на можливість особи користуватися житлом та негативно впливати на приватне і сімейне життя.
З урахуванням викладеного, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційних скарг.
ЄСПЛ у рішенні від 04 вересня 2014 року у справі “Дземюк проти України” зазначив, що для того, щоб порушити питання за статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, втручання, щодо якого скаржиться заявник, має безпосередньо впливати на його житло, приватне або сімейне життя та має досягти певного мінімального рівня.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що стосовно загального контексту довкілля, то немає сумнівів у тому, що сильне забруднення води та ґрунту може негативно вплинути на громадське здоров`я загалом та погіршити якість життя особи, але його фактичний вплив у кожному окремому випадку неможливо визначити у кількісному вираженні.
Тому національні суди повинні детально встановлювати фактичні обставини справи, зокрема з’ясовувати, чи була ситуація раптовою або існувала давно і була відома органам влади, чи знала або мала знати держава про небезпеку, чи зачіпав шкідливий вплив приватне життя заявника, чи сприяв сам заявник виникненню цієї ситуації та чи міг він її виправити без надмірних витрат. Також суди мають оцінити, чи проводили органи влади достатні попередні дослідження для оцінки ризику потенційно небезпечної діяльності, чи розробили адекватну політику щодо підприємств-забруднювачів на підставі доступної інформації та чи була така політика вчасно реалізована.
У справі «Локасція та інші проти Італії» ЄСПЛ констатував порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод через невжиття органами влади необхідних заходів для захисту права заявників на приватне життя у зв’язку із забрудненням довкілля, спричиненим місцем захоронення відходів. ЄСПЛ визнав існування ризику для здоров’я людини через критичне поводження з відходами та зазначив, що накопичення великої кількості відходів уздовж доріг і в місцях тимчасового зберігання наражає здоров’я місцевих жителів на небезпеку. ЄСПЛ також наголосив, що серйозне забруднення довкілля може впливати на добробут людей і перешкоджати їм насолоджуватися життям. При цьому не завжди можливо точно кількісно оцінити наслідки забруднення або відокремити їх від інших факторів, таких як вік, професія чи спосіб життя. Якість життя є суб’єктивною характеристикою, яка не піддається точному визначенню.
У контексті небезпечної діяльності держави повинні встановлювати правила, спрямовані на регулювання такої діяльності з урахуванням рівня потенційного ризику. Такі правила мають охоплювати ліцензування, установку, функціонування, безпеку та нагляд за діяльністю, а також зобов’язувати зацікавлених осіб вживати практичних заходів для ефективного захисту громадян. Верховний Суд також навів положення Оргуської конвенції, відповідно до яких у разі безпосередньої загрози здоров’ю людини або довкіллю інформація, що може дати громадськості можливість вжити заходів для запобігання або пом’якшення шкоди, має негайно і без затримки поширюватися серед представників громадськості, які можуть постраждати.
ЄСПЛ вказав, що навіть за відсутності медичних доказів і неможливості прямо стверджувати про шкоду здоров’ю заявників, проживання в районі з великим впливом відходів може робити заявників більш уразливими до різних захворювань. Серйозне забруднення довкілля може негативно впливати на приватне життя людей навіть без створення серйозної загрози їхньому здоров’ю. Верховний Суд зазначив, що суди правильно вказали: позивачі повинні були довести не лише сам факт забруднення довкілля саме відповідачем, а й те, що таке забруднення відбувається поза відповідними нормами, встановленими державою, не є притаманним звичайному забрудненню в сучасних містах і селищах, негативно впливає на користування зручностями населеного пункту, приватне та сімейне життя позивачів.
Водночас, Верховний Суд наголосив, що суди позбавили позивачів процесуальної можливості довести переконливість своїх доводів. Тому, висновки судів попередніх інстанцій щодо суті позовних вимог є передчасними, оскільки вони не дослідили низку обставин, які мають визначальне значення для вирішення спору. Верховний Суд вказав, що судове рішення має бути законним і обґрунтованим, а суд під час ухвалення рішення повинен з’ясувати, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню.
Суд також підкреслив, що згідно ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається. Водночас, суд зобов’язаний забезпечити всебічне, повне, об’єктивне та безпосереднє дослідження доказів, оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у сукупності.
Верховний Суд звернув увагу, що позивач заявляв клопотання про призначення судової інженерно-екологічної експертизи для оцінки впливу поводження відповідача з відходами на довкілля. Суд першої інстанції таке клопотання задовольнив і поставив перед експертом питання, спрямовані, зокрема, на з’ясування наявності штучної зміни рівня ґрунту, площі такої зміни, структури ґрунтів, наявності будівельних, побутових та інших відходів під шаром ґрунту, факту засмічення і забруднення земельної ділянки та порушень природоохоронного законодавства.
Апеляційний суд скасував ухвалу суду першої інстанції про призначення експертизи та самостійно змінив питання, поставивши перед експертом лише питання про те, чи використовується земельна ділянка як звалище побутових відходів і ґрунту невідомого походження та чи впливає це на стан довкілля, зокрема на земельні ділянки позивачів. Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд належним чином не мотивував зміну питань експертизи. Ключовим для вирішення спору було питання про наявність відходів під шаром ґрунту, оскільки позивачі стверджували, що сміттєзвалище засипане ґрунтом, а відповідач, що сміття вивезено. Питання, поставлене апеляційним судом, не передбачало розкриття верхнього шару ґрунту і дослідження обсягу похованого під землею сміттєзвалища. Окремо Верховний Суд проаналізував ухвалу суду першої інстанції від 02 грудня 2021 року про забезпечення доказів шляхом огляду речових доказів за місцем їх знаходження із залученням спеціаліста. Цією ухвалою було передбачено провести огляд сміття, будівельних, побутових та інших відходів на земельній ділянці відповідача із забезпеченням їх виявлення під верхнім шаром ґрунту, огляду, фотографування, складання схем, планів і креслень.
Ця ухвала була залишена без змін апеляційним судом, однак фактично виконана не була. Апеляційний суд відхилив доводи позивачів про бездіяльність суду щодо організації її виконання, пославшись на те, що ухвалу постановлено за статтею 118, а не статтею 85 ЦПК України.
Верховний Суд не погодився з таким підходом. Він зазначив, що ухвала про забезпечення доказів шляхом огляду за їх місцезнаходженням не є виконавчим документом і виконується відповідно до статті 85 ЦПК України. Тобто саме суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце огляду та здійснює процесуальну організацію такого огляду.
Верховний Суд встановив, що у справі не було обставин ухилення позивачів від оплати участі спеціаліста чи осіб, які мали фізично забезпечити доступ до речових доказів. Натомість, суд першої інстанції не реалізував власну ухвалу про забезпечення доказів, чим суттєво обмежив позивачів у засобах доказування, а апеляційний суд помилково розмежував статті 85 і 118 ЦПК України без їх взаємозв’язку.
Також Верховний Суд звернув увагу, що суди прийняли подані відповідачем докази з порушенням порядку, встановленого статтею 83 ЦПК України, а апеляційний суд визнав це правомірним лише з огляду на принцип змагальності. Водночас, суди не надали оцінки доказам позивачів, зокрема протоколу вимірювання показників складу та властивостей ґрунтів від 11 травня 2018 року № 08-04-18, за яким ґрунт на земельній ділянці відповідача має високий ступінь токсичності.
Верховний Суд зазначив, що створення судом необґрунтованих переваг у поданні та оцінці доказів може порушувати принцип рівності сторін. Вибіркова оцінка одних доказів і залишення поза увагою інших, які мають суттєве значення для встановлення фактичних обставин справи, може мати наслідком порушення принципів змагальності та рівності сторін.
У підсумку, Верховний Суд дійшов висновку, що суди розглянули справу без урахування висновків Верховного Суду, не встановили істотні для вирішення справи обставини внаслідок порушення процесуального закону, а ці недоліки не можуть бути усунені в межах касаційного провадження. Касаційні скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 і ОСОБА_3 Верховний Суд задовольнив частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 квітня 2023 року, постанову Харківського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року та додаткову постанову Харківського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Отож, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій передчасно відмовили у задоволенні позову, оскільки не з’ясували всіх істотних обставин справи, неправильно застосували норми матеріального права та допустили порушення процесуальних норм. Зокрема, вони безпідставно вимагали від позивачів доведення фактичної шкоди здоров’ю, тоді як для захисту права на безпечне довкілля достатньо встановлення потенційної загрози. Суд також встановив, що позивачі були обмежені у можливості доведення своїх вимог: не було належним чином забезпечено проведення огляду доказів за місцем їх знаходження, а апеляційний суд без належної мотивації змінив питання, поставлені на вирішення експерта, звузивши предмет дослідження. Крім того, суди допустили вибіркову оцінку доказів та фактично створили процесуальні переваги для відповідача. У зв’язку з цим, Верховний Суд частково задовольнив касаційні скарги та зазначив, що допущені порушення унеможливлюють правильне вирішення справи без нового повного і всебічного дослідження доказів.
Це рішення є важливим для практики захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля. ВС вказав, що у справах про захист права на безпечне довкілля достатньо довести потенційний ризик шкоди. А роль суду має бути активна у збиранні та оцінці доказів у таких спорах, без надання переваг доказів однієї сторони над доказами іншої сторони.
