Моє знайомство з Боржавським Хребтом відбулося в найкращу погоду для тренування сходжень взимку – нульова видимість, потужний вітер, все вкрите декількаметровим шаром снігу, який зливається з небом.
В мене був рюкзак зі спальником, карематом, теплими речами та запасом їжі, а також трек-палиці, льодоруб та трохи іншого приладдя. Підйом починали з Воловця, дуже зручно, вийшов з потяга – і пішов вгору.
Це був тренувальний виїзд, з нами були досвідчені альпіністи, а ми, бурундучки (ті хто вчиться вкручувати льодові бури), радісно йшли шукати пригоди. Крокуючи лісом, ми весело просувалися ґрунтовою дорогою, над якою змикалося гілля буків, яке змінювалося ялинами та ялицями.
В лісі добре, тут немає вітру, тож далі нас чекав сам хребет, де найвищою рослиною були, мабуть, лише кущі чорниць. З краєвидів я побачила нічого. Біла імла, імла, біло-сіра імла, сніг в обличчя, багато снігу в обличчя, сніг з крижинками й вітер!
Вітер на Боржаві могутній, він дме з такою силою, що починає зносити з ніг, неприв’язані лямки рюкзака шарпають в різні сторони, незакріплені речі летять й зникають, нічого не чутно, йдеш і дивишся на ноги того хто йде попереду. За декілька годин ти вже вивчаєш всі його смужечки, марку чоботів, ліхтариків, манеру крокування.
Пам’ятаю як ми стрибали в бетонній конструкції від метеостанції наспівуючи всі разом під поліфонію старенької нокіа (смартфони на такому холоді довго не витримують) пісню AC/DC – Highway to Hell. Це була наша перерва на обід.
І знову вітер та сніг! Потім ми дружньо копали ями в снігу. Це спеціально, для наметів. В кого яма глибша та має добрі стінки, тому не буде так задувати. Наші сусіди постаралися, викопали яму в яку вмістилася вся команда.
День був такий насичений що я заснула о 8 годині вечора. Ще встигла поговорити з рідними, розповідаючи про життя на «Північному полюсі».
Одяг ночував в моєму спальному мішку, а взуття в наметі, тож зранку було не так холодно все вдягати. Сніданок готували на пальнику (нормально, намет не спалили), потім руханка і збирання речей. Вітру було трохи менше, але в сусідів знесло намет коли вони його складали. Не зловили. Краєвиди звичні – імла зі снігом.
Вчора ми пройшли Великий Верх, сьогодні треба було дійти до Гимби та спуститися в Пилипець. Перевірили речі, все прив’язали, пристебнули, закрили обличчя та не лишили жодного сантиметру відкритої шкіри, бо можна відморозити. Й знову сніг, вітер, сніг з вітром. Бачила взуття, сліди того хто йде попереду. Ми ходили без снігоступів, але сніг так добре вкрився кіркою, що ми сильно не провалювалися. Зупинятися надовго не можна, треба рухатися. За дві години в аеродинамічній трубі я почала «чемно» просити вітер трохи припинити нас здувати.
Ще годинка і ми пили чай в дерев’яній хатинці «Сурія». З волосся потихеньку розтавали крижинки, тепло приємно огортало, а чай з молоком був найсмачнішим на планеті. Ще трохи, декілька кілометрів і ми спустимося в Пилипець.
Я побачила краєвиди Боржави влітку лише через два роки та ще один зимовий похід (погода була та сама, прекрасна, тільки ми пройшли більше, завернувши на Стій). Але вона назавжди в моєму серці. Це дивовижне місце. Й я навіть боюся уявити, що туди на три роки заїдуть екскаватори, важка техніка, лісові дороги перетворять на асфальтовані, на горі вириють 18-метрові котловани та встановлять стометрові вітряки (більше 30 установок), протягнуть кабелі, зведуть підстанцію. Й ми назавжди втратимо це місце, цей куточок дикої природи. А потім прийдуть ще одні інвестори й зведуть там величезний гірськолижний комплекс олімпійських масштабів, проект якого влітку обговорювали в Адміністрації Президента.
Мені важко зрозуміти чому вони хочуть знищити Боржаву. Вона вже вкрита ранами від джиперів та ледачих квадрациклістів, яким не змога зайти на гору пішки. Її схили вирубують, на ній вже є маленький гірськолижний курорт. Коли людська жадоба зупиниться та полишить природу в спокої?
Боржава прекрасна, в будь яку пору року. Її природа має бути збережена.
Катерина Полянська, еколог МБО «Екологія-Право-Людина»
тел. 032 2257682
k.polyanska@epl.org.ua
