У кримінальному праві України питання форми суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності) має не лише загальнотеоретичне, а й принципове прикладне значення, особливо коли йдеться про кримінальні правопорушення проти довкілля, наслідки яких можуть мати незворотний і транскордонний характер. Стаття 441 Кримінального кодексу України (далі – КК України), яка встановлює відповідальність за екоцид, формулює диспозицію через перелік найбільш небезпечних проявів посягання на довкілля – масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу. Водночас така редакція неминуче актуалізує питання: чи охоплює склад цього злочину лише активну поведінку, чи він може бути реалізований і шляхом злочинної бездіяльності.
Відповідь на це питання неможлива без звернення до загальних положень Кримінального кодексу України, які мають методологічне значення для тлумачення норм Особливої частини. Відповідно до статті 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад кримінального правопорушення. При цьому стаття 11 КК України прямо визначає кримінальне правопорушення як винне суспільно небезпечне діяння, вчинене у формі дії або бездіяльності. Таким чином, поняття «діяння» в українському кримінальному праві є родовим і за своєю суттю не може бути зведене виключно до активної поведінки.
При цьому, чинне формулювання диспозиції статті 441 КК України із використанням словосполучення «вчинення інших дій» може зумовлювати трактування екоциду як злочину, що у будь-яких його формах (масове знищення рослинного, масове знищення тваринного світу, отруєння атмосфери, отруєння водних ресурсів, створення ризику спричинення екологічної катастрофи) вчиняється в наслідок активної поведінки субʼєкта вчинення кримінального правопорушення. Такий буквальний, формально-лінгвістичний підхід, на наш погляд, призвів би до необґрунтованого звуження обсягу кримінально-правової заборони та суперечив би системності кримінального законодавства. Вказане зумовлює потребу в удосконаленні складу злочину «Екоцид» у КК України. Найбільш логічним і системно виваженим способом усунення цієї проблеми є використання у диспозиції статті 441 КК України терміна «діяння» як родового поняття, що охоплює як дію, так і бездіяльність.
Екоцид як злочин проти безпеки людства та довкілля за своєю природою не виключає можливості його вчинення шляхом бездіяльності. Більше того, у сучасних умовах саме бездіяльність осіб, на яких покладено спеціальні обов’язки щодо охорони та/чи збереження довкілля, екологічної безпеки та запобігання техногенним ризикам, може виступати ключовим фактором завдання серйозної шкоди довкіллю. Йдеться, зокрема, про свідоме невжиття заходів щодо припинення небезпечної діяльності, ігнорування аварійного стану екологічно небезпечних об’єктів, невиконання приписів екологічного контролю або відмова від реагування на загрозу масового знищення природних ресурсів, що фактично створюють умови для розвитку процесів, які за своїми наслідками є тотожними активному руйнуванню довкілля.
Кримінально-правова оцінка такої бездіяльності можлива лише за умови, що особа мала юридично закріплений обов’язок діяти та реальну можливість його виконати, а її пасивна поведінка перебуває у причинно-наслідковому зв’язку з виникненням загрози екологічної катастрофи або масовим знищенням рослинного, тваринного світу, отруєнням атмосфери, водних ресурсів. У цьому сенсі бездіяльність не є «відсутністю поведінки» у правовому розумінні, а навпаки – специфічною формою суспільно небезпечного діяння, яка за своїми наслідками може бути не менш руйнівною, ніж активні дії.
Особливу увагу слід звернути і на положення частини другої статті 11 КК України щодо малозначності діяння. Злочин екоциду за своєю суттю виключає можливість застосування цього положення, оскільки сама законодавча конструкція ст. 441 КК України пов’язує кримінальну відповідальність із масштабною шкодою довкіллю або із загрозою екологічної катастрофи. Такі наслідки апріорі не можуть розцінюватися як неістотна шкода ні для суспільства, ні для держави, незалежно від того, чи реалізується вона через активну поведінку, чи через злочинну бездіяльність.
Отже, системне тлумачення норм Кримінального кодексу України дає підстави для висновку, що об’єктивна сторона злочину екоциду може бути реалізована як у формі дії, так і у формі бездіяльності. Ігнорування цієї обставини не лише спотворює зміст кримінально-правової заборони, але й істотно звужує можливості притягнення до відповідальності осіб, чия пасивність фактично створює або поглиблює умови для масштабного екологічного лиха. У контексті збройної агресії, техногенних ризиків і кліматичних викликів такий підхід є принципово неприйнятним, адже ефективний захист довкілля вимагає адекватної правової оцінки як руйнівних дій, так і небезпечної бездіяльності.
Матеріал підготований за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
