Водна політика Італії формувалася як відповідь на унікальне поєднання географічних контрастів – від альпійських льодовиків і багатоводних басейнів Півночі до гостродефіцитних, посушливих регіонів Півдня та островів – а також на історично зумовлену адміністративну фрагментацію. Протягом останніх десятиліть країна пройшла шлях від хаотичного управління тисячами муніципальних служб до створення цілісної національної рамки, що базується на інтегрованому водному циклі, басейновому плануванні та незалежному економічному регулюванні.
Сучасна парадигма сталого розвитку Італії поєднує екологічні вимоги Водної рамкової Директиви ЄС із необхідністю масштабної модернізації застарілої інфраструктури, що страждає від значних втрат ресурсу. Аналіз італійського досвіду дозволяє простежити, як держава намагається збалансувати інтереси потужного аграрного сектору, промислових районів Півночі та потреби побутових споживачів в умовах дедалі частіших кліматичних криз і посух.
У контексті міжнародного порівняння італійська модель є особливо показовою через поєднання традиційних інститутів, таких як меліоративні консорціуми з багатовіковою історією, та новітніх інструментів, зокрема незалежного регулятора ARERA, який забезпечує фінансову автономію та інвестиційну привабливість сектору. Цей досвід ілюструє як переваги централізованого регулювання та басейнового планування, так і виклики, пов’язані з регіональними економічними диспропорціями.
Ключове законодавство
Фундамент сучасної водної політики Італії закладався протягом тривалого періоду, проходячи крізь етапи подолання фрагментації та імплементації європейських норм. До початку 1990-х років управління водними ресурсами було надзвичайно розпорошеним. Понад 13 000 місцевих операторів надавали послуги з водопостачання та каналізації, часто діючи без належної координації та фінансового планування, що призводило до конфліктів інтересів на рівні муніципалітетів.
Першим системним кроком до реформування став Закон від 18 травня 1989 року № 183 «Щодо організаційного реформування захисту ґрунтів», який вперше ввів поняття річкового басейну як базової одиниці для планування та управління. Хоча цей закон заклав основи басейнового підходу, він ще не вирішував проблему неефективності надавачів послуг. Істотні зміни у законодавстві відбулися із прийняттям Закону від 5 січня 1994 року № 36, відомого як Закон Галлі (Legge Galli). Цей нормативний акт запровадив концепцію інтегрованого водного сервісу, що об’єднала в єдиний управлінський цикл забір води, її транспортування, розподіл, каналізацію та очищення стічних вод. Ключовим нововведенням Закону Галлі стало створення Оптимальних територіальних зон (Ambito Territoriale Ottimale – ATO), межі яких мали визначатися на основі гідрографічних басейнів, а не адміністративних кордонів, хоча на практиці вони часто збігалися з межами провінцій. Також закон вперше чітко проголосив принцип повного відшкодування витрат через тарифи, що мало покласти край практиці фінансування сектору виключно з державного бюджету.
Наступним етапом стало прийняття Законодавчого декрету від 3 квітня 2006 року № 152, відомого як Екологічний кодекс (Codice dell’Ambiente). Цей документ став основним актом, що кодифікував існуючі екологічні норми та імплементував вимоги Водної рамкової Директиви ЄС (2000/60/EC). Кодекс складається з восьми частин, де Частина III безпосередньо регулює захист ґрунтів, боротьбу з опустелюванням, захист вод від забруднення та управління водними ресурсами. Він закріпив статус води як спільного надбання, що має використовуватися згідно з критеріями солідарності, та встановив пріоритетність питного водопостачання над усіма іншими видами використання.
Екологічний кодекс залишається актуальним документом, що постійно оновлюється. Зокрема, його Частина II регулює процедури Оцінки впливу на довкілля (EIA) та Стратегічної екологічної оцінки (SEA), які є обов’язковими для будь-яких великих гідротехнічних проєктів, меліоративних систем або робіт, що впливають на режим річок.
Декрет про посуху (Decreto Siccità), прийнятий у 2023 році, відображає нову реальність кліматичних змін. Цей декрет створює тимчасові органи управління кризою, а також спрощує дозвільні процедури для будівництва інфраструктури збору дощової води, повторного використання очищених стоків та десалінації.
Важливою складовою законодавства є також норми, що регулюють кримінальну та адміністративну відповідальність за екологічні правопорушення. Хоча значна частина екологічних злочинів в Італії тривалий час класифікувалася як проступки (contravvenzioni) з помірними санкціями, реформи останніх років спрямовані на посилення відповідальності за забруднення водних об’єктів та незаконне вилучення води, особливо в районах з високим гідрологічним ризиком.
Інституційна модель управління
Італійська система управління водними ресурсами характеризується багаторівневою структурою, де стратегічні рішення приймаються на національному та басейновому рівнях, а оперативне управління послугами здійснюється на місцевому рівні. Ключовою особливістю є роль незалежного регулятора, що забезпечує стабільність умов функціонування економіки.
На національному рівні провідну роль відіграє Міністерство довкілля та енергетичної безпеки (Ministero dell’Ambiente e della Sicurezza Energetica – MASE). Воно відповідає за розробку загальної стратегії, координацію діяльності окружних басейнових управлінь та імплементацію європейських директив. У структурі міністерства функціонують підрозділи, що займаються якістю води, управлінням ресурсами та моніторингом кліматичних ризиків. Технічну та наукову підтримку забезпечує ISPRA (Вищий інститут з охорони довкілля та досліджень), який керує національною базою даних про стан водних об’єктів та готує щорічні звіти про гідрогеологічну стабільність країни.
Унікальним інститутом в італійській моделі є ARERA (Орган регулювання енергетики, мереж та довкілля – Autorità di Regolazione per Energia Reti e Ambiente). Із 2011 року цей незалежний орган перебрав на себе функції регулювання інтегрованого водного сервісу. ARERA не підпорядковується уряду безпосередньо у своїх рішеннях, що дозволяє виключити політичний вплив на тарифоутворення. Регулятор встановлює національні стандарти якості послуг, визначає методологію розрахунку тарифів та затверджує інвестиційні плани операторів.
Згідно з Екологічним кодексом, територія Італії поділена на 8 Окружних басейнових управлінь (Autorità di Bacino Distrettuale): округ річки По, округ Східних Альп, округ Північних Апеннін, округ Центральних Апеннін, округ Південних Апеннін, округ Сардинії, округ Сицилії, округ басейнів Східної Адріатики.
Кожне окружне управління розробляє План управління річковим басейном, який оновлюється кожні 6 років. Ці плани визначають заходи для досягнення доброго екологічного стану водних об’єктів та встановлюють ліміти на водозабір. Крім того, в межах кожного округу створено Постійні обсерваторії з водокористування (Osservatorio Permanente sugli utilizzi idrici), які є технічно-оперативними органами для моніторингу гідрологічного балансу та координації дій під час посух.
На місцевому рівні управління організоване через місцеві Органи управління сферою (Enti di Governo dell’Ambito – EGA), які представляють муніципалітети в межах певної Оптимальної територіальної зони. EGA обирають форму управління (державна компанія, приватна або змішана), призначають оператора та контролюють виконання контрактів.
Окремим сегментом є Консорціуми меліорації (Consorzi di Bonifica) – публічні юридичні особи, що керуються землевласниками та відповідають за іригацію, дренаж та захист від повеней на сільськогосподарських землях. Вони підпорядковуються регіональним органам влади, але діють у тісній координації з басейновими управліннями.
Економічна модель та тарифоутворення
Італійська економічна модель водного сектору базується на фундаментальному принципі «вода платить за воду», закріпленому у Водній рамковій Директиві ЄС та національному Екологічному кодексі. Усі витрати на експлуатацію, технічне обслуговування та капітальні інвестиції в інфраструктуру повинні покриватися доходами від тарифів, що сплачуються користувачами.
Методологія тарифоутворення в Італії є централізованою та регулюється ARERA через систему періодичних тарифних методів (MTI). Наразі діє MTI-4, який охоплює період після 2024 року та ставить акцент на стійкість до зміни клімату, зменшення втрат води та енергоефективність. Тарифи встановлюються не державою безпосередньо, а пропонуються EGA на основі їхніх інвестиційних планів і згодом затверджуються ARERA після перевірки на ефективність та законність.
Структура тарифу для кінцевого споживача є багатокомпонентною та спрямованою на стимулювання економії ресурсу. Вона включає:
Послуга питного водопостачання: фіксована плата (€/клієнт/рік) (5-10%) + змінна частина, що базується на обсягах споживання (40-45%);
Послуга водовідведення та очищення (40-45%);
Спеціальні компоненти (2-5%): надбавки для фінансування соціальних бонусів (для вразливих верств) та стратегічних інвестицій національного значення.
Змінна частина тарифу заснована на системі зростаючих блоків. Перший блок є пільговим та зазвичай охоплює базові потреби, наприклад, до 50 літрів на особу на день. Наступні блоки мають вищу вартість, що дестимулює надмірне використання води.
Для забезпечення доступності послуг ARERA запровадила «Національний водний бонус» (Bonus Idrico). Сім’ї з низьким рівнем доходу мають право на безкоштовне отримання 50 літрів води на день на кожного члена сім’ї. Із 2021 року цей бонус надається автоматично через систему обміну даними між регулятором і соціальними службами, що значно спростило доступ до допомоги.
Одним із головних викликів італійської моделі залишається водний розрив між Північчю та Півднем. Якщо в північних регіонах інвестиції в інфраструктуру досягають €70-100 на мешканця на рік, то в деяких районах Півдня цей показник ледве перевищує €30. Для подолання цієї диспропорції ARERA впровадила регуляторну схему конвергенції, яка дозволяє менш ефективним операторам отримувати спеціальну підтримку за умови виконання чітких етапів модернізації та покращення якості послуг. Крім того, План стратегічних робіт, що затверджується ARERA, координує фінансування проєктів з корисним терміном понад 20 років, що є критичним для адаптації до кліматичних змін.
Водна політика у сфері зрошення і дренажу
Сільське господарство в Італії споживає понад 50% від загального обсягу доступних водних ресурсів, а в літній період цей показник може сягати 80% у басейні річки По та на Півдні. Управління іригацією та дренажем історично базується на децентралізованій та партисипативній моделі, де ключову роль відіграють Консорціуми меліорації.
Ці консорціуми є публічними економічними органами, заснованими на обов’язковому членстві землевласників у межах певного меліоративного округу. Станом на сьогодні понад 200 консорціумів керують територією близько 18 млн гектарів, що становить майже 60% національної території. Їхня діяльність охоплює три основні напрями:
Будівництво та експлуатація мереж (каналів, трубопроводів), що доставляють воду фермерам.
Підтримка мережі каналів для відведення надлишкової води та запобігання затопленню сільськогосподарських земель і міських центрів.
Реалізація проєктів ренатуралізації річок, створення штучних водно-болотних угідь та підтримка екологічних потоків.
Система фінансування консорціумів базується на внесках членів, які розраховуються відповідно до отриманої вигоди від меліоративних або іригаційних робіт. У разі посухи консорціуми впроваджують плани надзвичайного управління, що включають графіки ротаційного поливу та обмеження на певні види культур. Сучасна водна політика заохочує перехід від поверхневого гравітаційного поливу до більш ефективних систем, таких як крапельне зрошення та спринклери, а також використання цифрових інструментів підтримки прийняття рішень.
Регулювання дренажу в Італії тісно пов’язане із захистом водно-болотних угідь та ґрунтів. Згідно з Екологічним кодексом (Частина II, Додаток IV), проєкти іригації та дренажу площею понад 300 гектарів підлягають процедурі перевірки на необхідність повної Оцінки впливу на довкілля. Якщо ж проєкт розташований на території, що охороняється у межах Natura 2000 або в районах з високою екологічною чутливістю, порогове значення площі, що підлягає ОВД, знижується на 50%.
Визначення водно-болотних угідь для цілей регулювання дренажу базується на технічних критеріях, що включають гідроморфність ґрунту та присутність гігрофільної рослинності. Осушення таких земель де-факто заборонено або вимагає складної процедури доведення переважаючого суспільного інтересу з обов’язковою екологічною компенсацією.
Крім того, сучасні іригаційні проєкти в Італії дедалі більше інтегруються з Планом відновлення – масштабною державною програмою реформ та інвестицій, розробленою Італією для подолання соціально-економічних наслідків пандемії COVID-19 та усунення структурних слабкостей економіки. Зокрема, значні кошти виділяються на будівництво малих і середніх водосховищ, які дозволяють накопичувати зимові опади для літнього використання, зменшуючи тиск на підземні води, що є критичним для регіонів з інтенсивним агровиробництвом.
Висновки
Аналіз італійської моделі водної політики демонструє, що її дієвість забезпечується поєднанням чіткої законодавчої вертикалі, басейнового планування та незалежного економічного регулювання. На відміну від багатьох інших країн, Італії вдалося вивести питання тарифів із політичної площини, передавши їх у компетенцію ARERA, що дозволило розпочати масштабний цикл інвестицій в інфраструктуру, необхідну для адаптації до змін клімату.
Головна відмінність італійського досвіду від багатьох східноєвропейських систем полягає у реальній автономії басейнових управлінь та консорціумів. Останні не є просто державними виконавцями, а діють як самоврядні організації користувачів, що забезпечує високу легітимність рішень щодо розподілу води. Італійські державні органи та регулятори мають повноваження реально обмежувати або зупиняти господарські проєкти, що шкодять екосистемі басейну. В Україні ж рішення щодо водних об’єктів нерідко приймаються без належної екологічної логіки, а санкції за порушення мають низьку ефективність. Водночас водний розрив між Північчю та Півднем залишається головною структурною слабкістю, яка потребує не лише фінансових вкладень у План відновлення, а й подальшої інституційної конвергенції та посилення контролю на місцях.
Для України італійський досвід є цінним у кількох аспектах. По-перше, це модель регуляторного конструктивізму ARERA, яка доводить, що прозорі та стабільні правила тарифоутворення є єдиним шляхом до залучення приватного та кредитного капіталу в сектор. По-друге, це роль Постійних обсерваторій з водокористування як майданчиків для консенсусу між енергетиками, аграріями та муніципалітетами під час криз. По-третє, це інтеграція меліоративних систем у загальну екологічну рамку, де дренаж і зрошення розглядаються не як суто господарська діяльність, а як частина управління екосистемою басейну.
У підсумку, водна політика Італії – це приклад постійної адаптації. Від подолання хаосу 1980-х до побудови цифрових мереж 2020-х років країна демонструє, що вода є не лише природним ресурсом, а й стратегічним активом, управління яким потребує поєднання наукового моніторингу, економічної прозорості та соціальної солідарності. Успішна імплементація Плану відновлення та завершення модернізації мереж на Півдні стануть вирішальними факторами для збереження водної безпеки країни в умовах глобальної зміни клімату.
