У День Конституції України варто не лише згадати історичне значення Основного Закону, а й згадати про його роль у сфері охорони довкілля. Конституція України містить низку норм, які гарантують право на безпечне довкілля, зобов’язують державу зберігати екологічну рівновагу та встановлюють відповідальність за шкоду, заподіяну довкіллю.
Зокрема, статтею 50 Конституції України передбачено, що «кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування шкоди, завданої порушенням цього права». Статтею 16 визначено, що «забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави».
Статтею 13 визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Статтею 66 Конституції передбачено, що «кожен зобов’язаний не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки».
Ці норми встановлюють правову основу екологічної відповідальності, що поширюється як на державу, так і на бізнес, громади, громадян.
Конституційні норми про екологічні права все частіше використовуються як аргументи у судових позовах, петиціях, адвокаційних кампаніях. Це свідчить про поступове формування правозастосовної яка ґрунтується на Основному Законі.
Проте в умовах триваючої війни, зростаючого тиску на довкілля реалізація цих норм залишається критично недостатньою. Масштабна незаконна забудова цінних гірських територій вітровими електростанціями, інтенсивне надрокористування, неконтрольована вирубка лісів і втрата біорізноманіття засвідчують, що Основний Закон часто ігнорується. Порушення процедури оцінки впливу на довкілля (ОВД), ігнорування думки громад, слабкість контролюючих органів — усе це демонструє системний розрив між положеннями Конституції і реалізацією її норм на практиці.
У контексті євроінтеграції надзвичайно важливо забезпечити реальне втілення екологічних гарантій, закріплених у Конституції. Так, впровадження Пташиної та Оселищної та інших директив ЄС у законодавство України — це не лише технічні кроки у процесі наближення національного законодавства до законодавства ЄС, а й значною мірою — конкретизація національних конституційних норм у сфері захисту біорізноманіття. Це — пряме втілення статей 50, 16 і 13 Конституції України в законодавчій та управлінській практиці.
Ефективне виконання закріплених у Конституції норм можливе лише за умови взаємодії всіх зацікавлених сторін. Держава має створити дієві інституції, здатні забезпечити реалізацію викладених положень на практиці. Громадськість — відстоювати свої права на захист екосистем. Бізнес — діяти в межах екологічної відповідальності, а не в обхід закону. Науковці — відігравати роль незалежних експертів, що здійснюють об’єктивну оцінку ризиків при прийнятті рішень, що мають вплив на довкілля.
Конституція України містить фундаментальні положення, що є основою сталого розвитку та збереження біорізноманіття. Однак, без політичної волі, інституційного посилення та участі громад конституційні норми залишаються лише на папері. Євроінтеграція, зокрема впровадження Пташиної та Оселищної директив, — це не лише зобов’язання перед ЄС, а й інструмент реалізації конституційних екологічних прав, шанс не лише адаптувати законодавство, а й перетворити екологічні права з декларацій на щоденну практику.
У період війни та відбудови важливо не допустити обмеження екологічних гарантій під приводом «відновлення». Конституція повинна залишатися дороговказом для прийняття всіх екологічно чутливих рішень.
Виконання конституційних положень у сфері охорони довкілля — це не лише формальний обов’язок держави, а й спільна справа громад, науковців, бізнесу та міжнародних партнерів. Тільки за умови такої співпраці можливо досягти того, щоб екологічні норми Основного Закону стали не деклараціями, а реальними механізмами захисту довкілля — щодня, для кожного.
