1 квітня 2026 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову № 438, якою затверджено Національну програму адаптації законодавства України до права Європейського Союзу (acquis ЄС) (далі – Програма). Цей документ є важливим елементом переговорного процесу про вступ України до ЄС та фактично визначає, що саме і в які строки має зробити держава для транспозиції та впровадження права ЄС в Україні. Програма охоплює близько 1850 завдань і передбачає впровадження понад 1600 актів права ЄС. Вона структурована відповідно до переговорних кластерів і розділів, інтегрує рекомендації Європейської Комісії.
Уряд декларує, що Програма враховує так звані «бенчмарки», виконання яких є передумовою для закриття переговорних глав, а повна адаптація законодавства буде завершена до 2027 року. Втім, аналіз змісту Програми, зокрема у сфері довкілля, дає підстави сумніватися у реалістичності таких заяв.
Розділ 27 «Довкілля та зміна клімату» традиційно є одним із найскладніших у процесі євроінтеграції. Програма підтверджує, що Україна вже досягла певного прогресу, зокрема у впровадженні процедур оцінки впливу на довкілля та стратегічної екологічної оцінки, у розвитку системи геопросторових даних. Разом з тим, у більшості екологічних підсекторів зберігається лише часткова відповідність праву ЄС.
Зокрема, законодавство України досі не відповідає вимогам ЄС у сфері екологічної відповідальності, що фактично унеможливлює повноцінну реалізацію принципу «забруднювач платить». У сфері якості повітря Україна лише частково впровадила базові директиви і має низький рівень відповідності новим, більш жорстким стандартам ЄС. У сфері управління відходами теж наявний брак ключових законодавчих рішень, зокрема щодо одноразових пластикових виробів, не створена необхідна інфраструктура для реалізації політики циркулярної економіки.
Схожа ситуація спостерігається і у водній політиці: попри формальне наближення до Директиви Європейського Парламенту і Ради 2000/60/ЄС від 23 жовтня 2000 р. про встановлення рамок дій Співтовариства у сфері водної політики (далі – Директива 2000/60/ЄС), досі актуальними залишаються значні виклики у сфері очищення стічних вод, моніторингу стану вод та контролю.
Окремої уваги заслуговують положення Кластеру 1 «Основи процесу вступу до ЄС», які, попри свою загальносистемну спрямованість, мають безпосереднє значення і для екологічної політики. Йдеться, зокрема, про необхідність впровадження еколого-економічних рахунків – інструменту, який дозволяє інтегрувати екологічні показники у систему національної статистики та економічного планування. Формування рахунків екологічних податків, товарів і послуг, а також екологічних субсидій є критично важливим для переходу до належного застосування принципу «забруднювач платить». Водночас це завдання потребує не лише технічної підготовки, а й ефективної міжвідомчої координації та налагодження регулярної передачі даних до Євростату, що наразі залишається викликом для України.
У свою чергу, положення Розділу 21 «Транс’європейські мережі» у Програмі демонструють, що інтеграція до інфраструктурної політики ЄС теж тісно пов’язана з екологічними вимогами. Реалізація проєктів у межах механізму CEF, впровадження регламенту TEN-T та посилення фінансового контролю за участю OLAF мають не лише економічне, але й екологічне значення, оскільки передбачають дотримання стандартів сталого розвитку, оцінки впливу на довкілля та належного управління ресурсами. Це підкреслює, що екологічна складова є інтегрованою у всі ключові напрями євроінтеграції, а не обмежується лише Розділом 27.
Виходячи із викладеного, встановлення строку до 2027 року для завершення адаптації законодавства України до стандартів acquis ЄС виглядає політично зрозумілим, однак з практичної точки зору є надзвичайно складним для досягнення.
Позитивним є включення до Програми заходу з прийняття Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання міжнародних зобов’язань за Оргуською Конвенцією із строком – до грудня 2026 року. Цей закон потрібний для виконання рішення Наради Сторін Оргуської конвенції, яким Україну було визнана порушницею своїх зобов’язань за цим міжнародним договором в аспекті доступу до інформації та участі громадськості щодо угод про розподіл продукції.
Окреме занепокоєння викликає встановлення дуже віддалених строків впровадження для Оселищної та Пташиної директив. Зокрема, Програма відкладає прийняттям законодавчих рамок щодо територій Natura 2000 до 2030 року. Разом з тим, озвучений Україні бенчмак 27.6 передбачає, що іще до вступу в ЄС Україна має прийняти відповідне законодавство, подати Європейській Комісії перелік запропонованих територій Natura 2000, надати цим територіям охоронного статусу, впроваджувати на них необхідні заходи збереження, в цілому продемонструвати повну готовність забезпечити виконання вимог acquis ЄС у сфері охорони природи на дату вступу. Очевидно, що за умов відкладення законодавства про Natura 2000 про виконання бенчмарку 27.6 не може іти і мови, бо від моменту прийняття такого закону до повного застосування усіх його операційний положень на практиці потрібно близько 6 років.
Більше того, ці акти ЄС є засадничими серед екологічних acquis Співтовариства, на які спираються наступні взаємопов’язані елементи екологічного права Союзу. Такі ключові поняття як “оселище”, “охоронювані види”, “спеціальні охоронювані території”, та механізми, зокрема, оцінка впливу на території збереження, визначені ними, наскрізно використовуються іншими актами ЄС у довкіллєвій та дотичній сферах (зокрема, у сферах енергетики, розвитку інфраструктури та транспорту). Без їх впровадження неможливим залишиться і повноцінне транспонування інших актів, які спираються на ці поняття та механізми.
Також критично, що у сфері екологічної відповідальності та кримінально-правового захисту довкілля встановлено значно коротший строк – до 2027 року. У результаті виникає ризик ситуації, за якої механізми юридичної відповідальності будуть формально запроваджені раніше, ніж буде сформовані правові рамки та система об’єктів охорони та управління ними. Це суперечить логіці acquis ЄС, в межах якого превентивні, управлінські та каральні механізми мають впроваджуватися узгоджено, поступово та взаємопов’язано.
Також слід враховувати, що Директива 2024/1203 про кримінально-правову охорону довкілля, є новою. Вона суттєво розширює перелік екологічних злочинів у порівнянні із своєю попередницею, посилює вимоги до видів та підстав кримінальної відповідальності, а також стандарти правозастосування, що об’єктивно створює значне навантаження на національні правові системи держав-членів. У цьому контексті встановлення для України скорочених строків впровадження (до 2027 року) видається безглуздим, оскільки передбачає необхідність одночасного наздоганяючого (в частині попередньої директиви про екологічні злочини) та частково випереджального (в частині оновленої директиви) впровадження складних правових інструментів. Складається ситуація, коли Україна планує запровадити цей інструмент швидше, ніж деякі країни-члени ЄС. Це, своєю чергою, підвищує ризик формальної прискореної транспозиції без належного врахування практики застосування права ЄС та рівня інституційної готовності, що може негативно вплинути на ефективність кримінально-правового захисту довкілля в Україні.
Важливо розуміти, що значна частина екологічного acquis ЄС потребує масштабних інвестицій. Йдеться про модернізацію інфраструктури у сфері водовідведення, створення систем управління відходами, розвиток мереж моніторингу якості повітря і води. Без належного фінансування ці вимоги не можуть бути виконані у короткі строки. Через це Програма передбачає можливість застосування перехідних періодів у низці секторів, що фактично визнає: повне впровадження окремих директив у визначений строк є неможливим. У сукупності це свідчить про те, що 2027 рік слід розглядати радше як політичний орієнтир, ніж як реалістичний строк досягнення повної відповідності праву ЄС у сфері довкілля.
Позитивним є те, що Програма пропонує системний підхід: вона чітко визначає перелік актів ЄС, строки їхнього впровадження та відповідальних виконавців, а також передбачає механізми моніторингу виконання. Водночас досвід впровадження екологічного законодавства в Україні свідчить, що формальна транспозиція норм ЄС не завжди гарантує їхню ефективну дію на практиці. Без належного інституційного забезпечення, прозорих процедур, доступу громадськості до інформації та правосуддя, ефективного державного контролю екологічні норми ризикують залишатися декларативними.
Таким чином, йдеться не лише про необхідність ухвалення нових нормативно-правових актів, а про глибоку трансформацію всієї системи екологічного врядування. Тож окрему увагу слід приділити інституційній спроможності органів влади. Програма прямо вказує на необхідність створення нових систем моніторингу, лабораторій, механізмів координації та обміну даними. На сьогодні ці елементи або відсутні, або функціонують обмежено, що створює серйозні ризики для виконання зобов’язань.
Крім того, повномасштабна війна продовжує суттєво впливати на можливості держави реалізовувати екологічну політику, зокрема у частині моніторингу довкілля та розвитку інфраструктури.
Затвердження Національної програми адаптації законодавства до права ЄС є важливим і необхідним кроком на шляху до членства України в Європейському Союзі. Документ створює рамку для системної роботи та дозволяє структурувати процес впровадження acquis ЄС. Водночас у сфері довкілля ключовими викликами залишаються реалістичність строків, суттєве фінансове навантаження та інституційна спроможність держави. Без належного акценту на якісній транспозиції та практичному застосуванні екологічного законодавства існує ризик, що адаптація залишиться переважно формальною. Саме тому вже на цьому етапі важливо зосередитися не лише на швидкості ухвалення рішень, а й на їхній якості та здатності забезпечити реальні зміни для довкілля і людей.
Матеріал підготований за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
