У лютому 2020 року група молодих німців звернулася до Федерального конституційного суду Німеччини з скаргою, що стосувалася Федерального закону про захист клімату («Bundesklimaschutzgesetz» або «KSG»). Свою позицію вони аргументували тим, що мета KSG щодо скорочення викидів парникових газів на 55% до 2030 року порівняно з рівнями 1990 року є недостатньою, і це порушує їхні права закріплені у Конституції Німеччини.
Скаржники вказували на те, що мета KSG до 2030 року не враховує зобов’язань Німеччини та ЄС, які були взяті на себе в рамках Паризької угоди щодо обмеження підвищення глобальної температури до рівня, який значно нижчий за 2 градуси за Цельсієм. Скаржники стверджували, що для того, аби допомогти досягнути цілей Паризької угоди, Німеччині доведеться скоротити викиди парникових газів на 70% від рівня 1990 року до 2030 року.
Позивачі у даній справі зазначали, що право на людську гідність, закріплене в статті 1, основне право на життя та фізичну недоторканність, закріплене в статті 2 Конституції Німеччини, разом зі статтею 20a Конституції Німеччини, зобов’язують державу захищати природні основи життя у відповідальності перед майбутніми поколіннями.
Скаржники вимагали в Федеральному конституційному суді визнати, що законодавча влада Німеччини порушила Основний закон, оскільки вона вимагала зменшення викидів парникових газів на лише 55% до 2030 року в порівнянні з рівнями 1990 року. Крім того, скаржники просили суд встановити, що законодавча влада має обов’язок встановити нові квоти на скорочення викидів, забезпечуючи максимально можливе зменшення викидів парникових газів на території Німеччини з урахуванням принципу пропорційності.
Федеральний конституційний суд виключив частину KSG, оскільки вважав, що в цій частині закону не було достатньо положень, які б визначали скорочення викидів після 2030 року, і це було несумісним з фундаментальними правами людини.
Важливо підкреслити, що Суд встановив, що стаття 20a Основного закону не лише зобов’язує законодавчу владу захищати клімат та спрямована на досягнення кліматичної нейтральності, але «також стосується того, як екологічний тягар розподіляється між різними поколіннями». У цьому випадку вперше в історії свого існування Суд заявив, що «фундаментальні права – як міжчасові гарантії свободи – забезпечують захист від тягаря скорочення викидів парникових газів, встановленого ст. 20а Основного Закону в односторонньому порядку перенесено на майбутнє».
Розглядаючи аргументи про те, що законодавча влада повинна керуватися підходом до вуглецевого бюджету для досягнення обмеження підвищення температури на планеті на рівні значно меншому за 2°C, а в ідеалі – 1,5°C, Суд вирішив, що законодавча влада Німеччини не розподілила вуглецевий бюджет між поточними та майбутніми поколіннями пропорційно. Суд зазначив, що «не можна дозволяти поколінню споживати значні частини бюджету CO2, несучи при цьому відносно незначну частку зусиль зі зменшення викидів, якщо це призведе до того, що на наступні покоління буде покладено тягар різкого скорочення викидів і вони і піддадуть своє життя серйозній втраті свободи», «жодна держава не може самостійно вирішити проблеми зміни клімату (…)».
Суд наказав законодавчому органу до завершення 2022 року розробити чіткі норми, які стосуються мінімальних цілей зменшення викидів після 2031 року, які мають становити щонайменше 65% від рівня викидів 1990 року.
Із повним текстом даного рішення Федерального конституційного суду Німеччини можна ознайомитись за посиланням: http://climatecasechart.com/non-us-case/neubauer-et-al-v-germany
