Екологічні права громадян є важливим компонентом системи прав людини, закріплених як у національному законодавстві України, так і в міжнародних актах, зокрема Оргуській конвенції. Одним із ключових механізмів захисту екологічних прав є можливість судового оскарження рішень державних органів, що можуть спричинити негативний вплив на довкілля та екологічні права.
Це дослідження аналізує правові аспекти розгляду цієї справи, оцінює відповідність судових рішень національному та міжнародному законодавству, а також визначає ключові проблеми судового контролю у сфері екологічної безпеки.
Деталі:
У справі № 640/351/20, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.04.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.10.2020р. Позов був поданий ОСОБА_1 до Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації, третя особа — Товариство з обмеженою відповідальністю “Енерго-промислова група “Югенергопромтранс”, з вимогою визнати протиправним та скасувати рішення
(https://iplex360.com.ua/sud/doc?regnum=109601322&d=10).
Хронологія розгляду справи:
ОСОБА_1 (далі – Позивач) звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати дозвіл №3211000000-84, виданий Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації (далі – Відповідач) Товариству з обмеженою відповідальністю “Енерго-промислова група “Югенергопромтранс” (далі – Третя особа) на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами від 10.07.2019р..
Позов обґрунтовано тим, що Позивач дізналася про існування оскаржуваного дозволу, виданого відповідачем третій особі з порушенням норм чинного законодавства. Позивач вказувала, що відповідач порушив її права, гарантовані статтями 3, 10, 16, 50 та 68 Конституції України, оскільки вона має право проживати в екологічно чистому середовищі, отримувати достовірну інформацію про стан довкілля та мати безпечні для життя та здоров’я умови. Вона зазначала, що її порушені права можуть бути поновлені лише шляхом скасування оскаржуваного дозволу у судовому порядку.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.04.2020р., залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.10.2020р., у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із такими рішеннями, Позивач подала касаційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Позивач зазначала, що суди попередніх інстанцій не врахували доводи щодо численних порушень під час видачі дозволу та фактично не здійснили належний судовий розгляд справи.
Ухвалою Верховного Суду від 17.11.2020р. було відкрито касаційне провадження у цій справі.
У відзивах на касаційну скаргу відповідач і третя особа просили залишити її без задоволення, а судові рішення без змін. У зв’язку з відсутністю клопотань від учасників справи про розгляд із їхньою участю, справа розглядалася у порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків:
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 05.07.2019р. третя особа звернулася до Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації із заявою про видачу дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря.
Рішенням Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області від 08.07.2018р. №10-04.3-01/6840 погоджено можливість видачі третій особі дозволу на викиди за адресою: Київська обл., м. Переяслав-Хмельницький, вул. Героїв Дніпра, 38А/1.
На підставі поданої заяви та рішення Держпродспоживслужби відповідач 10.07.2019р. видав третій особі дозвіл №3211000000-84 на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами строком на 10 років – з 10.07.2019р. до 10.07.2029р..
Позивач, не погоджуючись із видачею дозволу, вважаючи свої права порушеними, звернулася до суду.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, а також колегія суддів апеляційного суду, залишаючи це рішення без змін, виходили з того, що право Позивача не порушено у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Суд зазначив, що Позивач скористалася своїм правом на судовий захист, і цей захист був наданий відповідно до способу захисту, обраного Позивачем.
Дослідивши спірні правовідносини, суд касаційної інстанції зазначив наступне:
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, Закон України “Про охорону атмосферного повітря” від 16.10.1992р. № 2707-XII спрямований на збереження та відновлення природного стану атмосферного повітря, створення сприятливих умов для життєдіяльності, забезпечення екологічної безпеки та запобігання шкідливому впливу атмосферного повітря на здоров`я людей та довкілля.
Згідно зі статтею 11 цього Закону викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися лише після отримання дозволу, виданого відповідними органами влади.
Порядок видачі дозволів визначено Законом України “Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” від 06.09.2005р. № 2806-IV. Згідно з частиною першою статті 4-1 цього Закону порядок проведення дозвільних процедур, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Таким чином, суб’єкти господарювання, які здійснюють викиди забруднюючих речовин, що мають негативний вплив на здоров’я людини та довкілля, зобов’язані отримувати відповідний дозвіл. Тобто законодавець встановив обов`язок отримувати такий дозвіл тим підприємствам, які експлуатують об`єкти, з яких надходять в атмосферне повітря забруднюючі речовини або їх суміші.
Постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 року №302 затверджено Порядок проведення та оплати робіт, пов`язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, які отримали такі дозволи.
Відповідно до пункту 4 цього Порядку для отримання дозволу суб’єкт господарювання повинен оформити заяву, підготувати документи з обґрунтуванням обсягів викидів, провести інвентаризацію джерел викидів, оцінити вплив на довкілля та здійснити інші передбачені законодавством заходи.
Відповідно до пункту 7 цього Порядку місцеві державні адміністрації розглядають зауваження громадськості та можуть організовувати їхнє публічне обговорення.
Орган, що видає дозвіл, аналізує зауваження та за необхідності пропонує суб’єкту господарювання врахувати їх під час підготовки дозволу.
Відповідно до пункту 8 Порядку №302 орган, який видав дозвіл, протягом 30 календарних днів розглядає заяву та документи й у разі відсутності зауважень видає дозвіл. Якщо наявні зауваження, документи повертаються суб’єкту господарювання з викладом їхнього змісту та зазначенням терміну повторного подання.
Рішення про видачу дозволу надсилається суб’єкту господарювання та Держпродспоживслужбі або її територіальним органам.
Підставами для відмови у видачі дозволу згідно зі статтею 4-1 Закону № 2806-IV є: подання не повного пакета документів; виявлення недостовірних відомостей у документах; негативний висновок за результатами експертиз та обстежень.
05.07.2019р. третя особа подала заяву про видачу дозволу на викиди забруднюючих речовин. 08.07.2018р. Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області погодило можливість видачі дозволу за умови дотримання встановлених вимог. 10.07.2019р. Департамент екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації видав дозвіл №3211000000-84 строком на 10 років. Не погоджуючись із законністю видачі дозволу, Позивач звернулася до суду з вимогою його скасування.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що Позивач не має права на звернення до суду з таким позовом.
Верховний Суд надав оцінку цій позиції – право на судовий захист в екологічних справах:
Відповідно до статті 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Зобов’язання держав у сфері доступу до правосуддя в екологічних справах закріплені Оргуською конвенцією, яка ратифікована Україною Законом №832-ХІУ від 06.07.1999. Стаття 9 Оргуської конвенції гарантує доступ громадськості до судового й адміністративного оскарження рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються довкілля.
Зміст Оргуської конвенції підтверджує право фізичних осіб оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність, які порушують законодавство у сфері охорони довкілля.
Згідно зі статтею 11 Закону №1264-XII Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, а порушені права підлягають судовому захисту.
Колегія суддів Верховного Суду зазначила, що позивач вважав, що діяльність підприємства порушує екологічну безпеку та її права на безпечне довкілля.
Згідно з Законом №2707-XII підприємства, що здійснюють викиди забруднюючих речовин, зобов’язані: виконувати нормативи екологічної безпеки; вживати заходів щодо зменшення впливу на довкілля; здійснювати контроль за викидами забруднюючих речовин; своєчасно сплачувати екологічний податок.
Згідно зі статтею 25 Закону №2707-XII при проєктуванні, розміщенні та експлуатації підприємств нових і реконструкції діючих підприємств та інших об`єктів повинна проводитися оцінка впливу на довкілля.
Позивач зазначала, що дозвільний орган не врахував характеристики джерел залпових викидів підприємства, а документи містять недостовірну інформацію щодо часу роботи та географічних координат підприємства. Також третя особа надала недостовірну інформацію про керівника та місцезнаходження підприємства, що, на думку Позивача, було підставою для скасування дозволу.
Суд першої інстанції не надав оцінку доводам позивача. Суд апеляційної інстанції розглянув лише окремі аргументи позивача, але проігнорував інші.
Таким чином, Верховний Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій не перевірили, чи був забезпечений належний захист екологічних прав Позивача та чи дотримався відповідач вимог екологічної безпеки при видачі дозволу.
Європейський Суд з прав людини у справі “Дземюк проти України” (Заява № 42488/02) від 04.12.2014 зазначив, що принципи оцінки відповідальності держави за статтею 8 Конвенції в екологічних справах є подібними, незалежно від того, чи стосується справа позитивного обов’язку держави щодо вжиття заходів для гарантування прав заявника або ж питання виправданого втручання органів державної влади.
Також Суд наголошував, що процесуальні гарантії можуть стати недієвими, якщо судове рішення, яким органи влади зобов’язано діяти певним чином в екологічних питаннях, ігнорується або залишається невиконаним протягом тривалого часу (mutatis mutandis, рішення у справі “Ташкін та інші проти Туреччини” (№ 46117/99, ECHR 2004-X)).
У справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) Суд зазначив, що принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання держави, навіть якщо вони містяться у законодавчому акті, який не має автоматичної прямої дії.
Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ у справі “Серявін та інші проти України” (Заява № 4909/04, 10.02.2010), судове рішення має містити належне обґрунтування. Суд зобов’язаний мотивувати свої рішення, хоча це не означає необхідність детальної відповіді на кожен аргумент (див. “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain), 9.12.1994, серія A, № 303-A). Разом з тим, орган влади повинен обґрунтовувати свої дії, пояснюючи підстави рішень (“Суомінен проти Фінляндії” (Suominen v. Finland), № 37801/97, 1.07.2003).
Також вмотивоване рішення повинно демонструвати сторонам, що їхні аргументи були почуті, а також забезпечувати можливість оскарження рішення (“Гірвісаарі проти Фінляндії” (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, 27.09.2001).
Суди попередніх інстанцій передчасно дійшли висновків про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки не дослідили всі обставини, що передували прийняттю спірного рішення.
Застосування норм матеріального права можливе лише після встановлення фактичних обставин справи та підтвердження їх відповідними доказами. Суди повинні всебічно з’ясувати правовідносини між сторонами на основі повного аналізу обставин справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 341 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), суд касаційної інстанції не мав права встановлювати нові факти або оцінювати достовірність доказів, що не були розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій. Згідно з ч. 2 ст. 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення істотних обставин справи.
Колегія суддів дійшла висновку про необхідність скасування рішення суду апеляційної інстанції та часткового задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та направлення справи до суду першої інстанції для належного встановлення всіх обставин.
Отже, розгляд справи № 640/351/20 демонструє важливість дотримання екологічних стандартів та забезпечення права громадян на судовий захист у питаннях довкілля. Верховний Суд визнав, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили помилки при оцінці доводів позивачки та не врахували всі обставини справи. Це призвело до необґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Правовий аналіз справи вказує на кілька важливих аспектів: Конституція України та Оргуська конвенція гарантують громадянам право на безпечне довкілля та можливість оскарження рішень, які можуть становити загрозу екологічній безпеці, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, судові рішення повинні містити мотивоване пояснення щодо врахування або відхилення аргументів сторін, відсутність такої аргументації може свідчити про порушення права на справедливий судовий розгляд. Верховний Суд наголосив, що судові інстанції повинні ретельно перевіряти усі факти та докази, пов’язані із видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин, щоб гарантувати дотримання екологічного законодавства.
У цій справі Верховний Суд фактично підтвердив, що державні органи повинні діяти суворо у межах своїх повноважень та забезпечувати відповідність своїх рішень екологічним стандартам і правам громадян. З огляду на вищезазначене, можна зробити висновок, що ця справа є показовою для судової практики у сфері екологічної безпеки та підкреслює необхідність ефективного судового контролю за діяльністю державних органів у питаннях довкілля.
