“Вбиває не тільки війна. Вбиває погана екологія, низькі стандарти життя. Вбивають наслідки техногенних катастроф. Вбиває радіація. Кому про це знати краще, ніж киянам? Тим часом рішення екологічних проблем столиці не фінансується навіть за так званим “залишковим принципом”, воно не фінансується взагалі, а якщо якась копійка з бюджету міста і “капає” на потреби цього сектору, вона благополучно осідає десь в чиновницьких кишенях”, – вважає Сергій Думчев, київський підприємець. Вода: вмираючий Дніпро і “ароматизатор” з Бортничів
Екологічні лиха Києва настільки значні і різноманітні, що їх навіть важко класифікувати. Можна відштовхнутися, наприклад, від тріади стихій “вода – земля – повітря”, почавши в цьому випадку огляд проблем з літописного Дніпра, засміченого протягом двадцятого століття так, як і не снилося всім попереднім століттям.
У екологів є певна градація забруднень. І ту рідину, яка хлюпоче в Дніпрі в межах міста, зараховують до III класу, що означає “помірно забруднена вода”, а іноді й до IV класу – “брудна вода”. Про її хімічний склад можна прочитати цілу лекцію, але якщо характеризувати її стисло, то підвищена концентрація ізотопів вуглецю, водню і кисню з цієї самої “брудної води” прискорює процес старіння організму, а солі алюмінію навіть у малих дозах викликають у дітей розумову відсталість.
Але поняття води не обмежується лише Дніпром як таким. Людина чимало погосподарювала на берегах річки, проклавши водопроёвідні та каналізаційні мережі, які зараз дуже зношені і знаходяться в жалюгідному стані. Знос основних фондів Дніпровської та Деснянської водопровідних станцій сягає 60%. Однак і це не межа: в системі столичного водопостачання є і такі ділянки, які були запущені в експлуатацію ще в XIX столітті. Вони діють і по нині, незважаючи на те, що деякі зі старих труб не знали ремонту понад півстоліття.
Читайте також “При Кличку кияни не побачать масової заміни ліфтів” – експерт
Всього на балансі “Київводоканалу” знаходиться 2449,48 км каналізаційних мереж, з яких в аварійному стані – 887,5 км (36%). З 132 колекторів очисними спорудами обладнані тільки п’ять. У критичному стані перебуває Правобережний очисної колектор, складна ситуація з Головним міським, Позняківськівським і Чумаковським колекторами. Аварія на них може призвести до часткового або повного припинення водопостачання житлових масивів.
А якщо хтось сподівається врятуватися водою з бюветів, то це марні надії: всі 300 бюветів Києва у незадовільному стані, джерел якісної питної води в місті просто немає. А найбільша “водна” трагедія може статися внаслідок паводку, до якого місто не готове. У разі великого паводку вся Лівобережна частина Києва, Конча-Заспа та інші території можуть просто стати непридатними для життя.
Містком між стихією води і стихією землі можна вважати знамениті мулові поля аераційної станції Бортничі. Шлях туди починається з вбиральні кожного з киян. Фекалії потрапляють в колектор, перемішуються, перетворюються на рідке місиво і пливуть підземними колекторами (захованими на дні Дніпра) на станцію аерації. Там “суміш” розділяють на воду і органічний залишок.
Процес супроводжує відповідний “аромат”, відчутний для жителів Харківського масиву, Позняків і, власне, самих Бортничів. Про воду – дещо пізніше, а поки – про твердий осад, який якраз і потрапляє на так звані мулові поля, що є, по суті, спеціальними інженерними спорудами. “Поля” розраховані на три мільйони кубометрів мулу, але зараз вміщають вже 8,5 мільйона. Щодня до цих мільйонів додають ще 12 тисяч кубометрів осаду.
Власне, мул слід знищувати, причому знищувати регулярно. За кордоном мул спалюють, але справа в тому, що цей осад на 98 відсотків є водою. Спалити воду неможливо, тому мул потрібно спочатку знезводнити. Отже, вирішенням проблеми було б будівництво відразу двох заводів — для зневоднення осаду і за його спалювання. Кілька років тому такий тандем з двох заводів коштував 130-140 мільйонів євро. Зараз подібний проект ще більше виріс в ціні.
Традиційно керівництво Бортничів всяку ціну намагається підтримати існуючі дамби, щоб не стався витік мулу на сільськогосподарські угіддя. Власне, такі випадки вже були. Підсипка дамб є недешевим задоволенням і коштує близько 30 мільйонів гривень. Але дамби – не вихід, вони лише стримують потік мулу, тоді як його необхідно утилізувати.
Однак якщо Бортницька станція аерації загрожує всьому Подніпров’ю, то безпосередньо в Києві є ще одна міна уповільненої дії. Це річка Либідь, яка виконує зараз функцію зливного колектора. У Либеді — вся таблиця Менделєєва, зокрема, підвищена концентрація нафтопродуктів і солей важких металів.
Земля: сіємо радіонукліди, пожинаємо хімічну небезпеку
Тепер про землю. А в київській землі, як ріпка у казці, “сидить”, наприклад, дослідницький реактор Інституту ядерних досліджень, який є частиною Інституту фізики. Реактор знаходиться під землею і має автономну систему водопостачання, якою він охолоджується.
Комунікації, підведені під сусідні з Інститутом житлові будинки не перебувають в одному кільці з системою охолодження реактора. Однак тамтешній наукове містечко, що налічує переважно двоповерхові корпуси, закладали ще в кінці 1940-х, коли поняття “земельний дерибан” і “безконтрольно забудова” не були в ужитку. У наш же час, коли забудовники підбираються і до цієї ділянки проспекту Науки, наслідки їх невгамовного колупання в надрах можуть бути якими завгодно. Включаючи і потривожений реактор.
Але і крім реактора, в Києві досить багато проблем з тим, що так чи інакше співвідноситься з ядерною енергетикою. Візьмемо, наприклад, Пирогово. Адже це не тільки музей “open sky”, це ще й грандіозна звалище радіаційних відходів з усієї України (в тому числі і Чорнобиля).
Всього в Києві перебувають 40 хімічно небезпечних об’єктів, які надають місту II рівень хімічної небезпеки. Можливі втрати серед працівників і населення через аварію на цих підприємствах рівні 1-1,5 тисячі осіб. Проблема в тому, що на жодному з цих підприємств немає системи оповіщення про надзвичайну ситуацію.
Адже підприємства не укладали угоди з державними аварійно-рятувальними службами і не створювали власних. А найбільшими забруднювачами довкілля є об’єкти теплоенергетики (ТЕЦ-4, ТЕЦ-5, ТЕЦ-6), завод “Енергія”, “Київенерго”, Дніпровська та Деснянська водопровідні станції плюс, звичайно, згадані вище Бортничі.
До наведеного переліку додамо комбінат “Радон”, розташований в Голосіївському районі столиці, недалеко від Конча-Заспи, і оточений значною санітарно-захисною зоною. Сюди вже півстоліття звозять радіоактивні відходи не тільки зі столиці, а й з п’яти найближчих областей – Житомирської, Черкаської, Чернігівської, Хмельницької та Вінницької.
Саме сховище знаходиться в аварійному стані і поповнюється відходами з підприємств і лікарень. За чутками, відносно недавно на цьому “могильнику” сталася аварія, яка пошкодила контейнери з відходами, в результаті чого радіоактивний тритій потрапив в грунт. Якщо це так і є, то через 10 років цей радіонуклід з грунтовими водами потрапить в річку Віта, що протікає неподалік і впадає у Дніпро.
Інший приклад – столичний завод хімікатів “Радикал”, відкритий в 1949 році для випуску хімреагентів, що застосовувалися в оборонній промисловості та енергетиці. У електролізному виробництві широко використовувалася ртуть, до 2 тисяч тонн якої щорічно осідало на території заводу. В результаті за всі роки експлуатації заводу її накопичилося на території десятки тисяч тонн.
Наприкінці 80-х років завод закрили. А в 90-ті на підприємство призначили керівника для очищення території, який замість її обробки здав підприємцям землю в оренду за низькою ціною. Тому сліди ртуті знаходили навіть в грунті на вулиці Кіото. Цілком можливо, що шкідливий для здоров’я рідкий метал може збиратися під землею в цілі озера і мігрувати з грунтовими водами у бік Дніпра.
Повітря: пахне сіркою
Багато “смітить” і ТЕЦ-6 компанії “Київенерго”, яка таїть у собі небезпеку викиду вуглекислого газу та азотних сполук. Станція виробляє тепло і електроенергію для Києва і є одним з найбільших забруднювачів міського середовища. Основним паливом на ТЕЦ є природний газ, резервним — мазут. Обсяг викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря обчислюється в тисячах тонн. Але і це ще не все. На ТЕЦ-4, ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6 залишаються відходи попелу і золошлакових сумішей, а також вапняний шлак. Вже зараз шлаконакопичувачі на ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6 заповнені на 63% і 78% відповідно, але проблема утилізації шлаків так і не вирішена.
Все це разом узяте складає повітря, яким ми дихаємо. А щоб “букет” був повним, ось нам на додачу, як сказали б парфумери, і “фінальна нота” – викиди в атмосферу, якими ділиться з нами міський транспорт. Він є основним забруднювачем, який дає 83% усіх шкідливих викидів в атмосферу. Загальний рівень забруднення повітря в Києві вище середнього по Україні і оцінюється фахівцями як високий. У повітрі більше двох десятків різних шкідливих домішок: діоксид сірки, оксид вуглецю, формальдегід і звичайна пил.
Про це мало хто знає, але навіть електротранспорт в нашій країні примудряється забруднювати повітря. У Києві має місце забруднення трамвайних колій маслами за їх витоку з негерметичних редукторів трамвайних вагонів. Проблема ця (і не тільки ця) вирішується, звичайно, насамперед контролем за рухомим складом муніципального транспорту. Плюс використанням на автотранспорті спеціальних моторних мастил, впровадженням каталітичних перетворювачів палива і т.д., що призведе до зменшення витрати палива, зменшенню викидів забруднюючих речовин і збільшення моторесурсу двигунів.
Читайте також Бути боржником
Проблему можна вирішити і шляхом контролю за якістю палива, яке поставляється і реалізується в місті, заміною на автотранспорті палива нафтового походження екологічно чистим природним газом, забезпечення максимально можливого перевезення пасажирів на електротранспорті (метрополітен, тролейбус, трамвай). Саме так діяли за кордоном, вирішуючи міські екологічні проблеми подібні тим, від яких страждає Київ. Втім, в одній європейській столиці стан справ ніколи не довели б до київських масштабів, ніде б і не заганяли проблему в настільки глухий кут.
Тим часом у столиці України хворіють не тільки люди (згідно зі статистикою, найбільше кияни помирають від хвороб системи кровообігу та злоякісних новоутворень), але і дерева. З них вражені приблизно 70 відсотків. Тільки за останні роки більше 25 видів рідкісних рослин, які “прописані” в столиці, внесені до Червоної книги України. Це свідчить про несприятливу екологію, оскільки дерево першим реагує на стан навколишнього середовища.
Біда нашого чиновництва (і нерідко соціуму) в тому, що про неї починають думати пізно. Коли вона вже на порозі або навіть стукає в двері. Передбачливість ще нікому не завадила і превентивні заходи безпеки ще ніхто не відміняв. Якщо ми тільки дійсно хочемо вижити. Після стількох революцій вижити не завадило б – хоча б для того, щоб подивитися на справу своїх рук років через надцять. Лише було кому дивитися, і “вдячні” нам нащадки не шукали собі іншого “ареалу” проживання.
