У 1997 році Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (Європейська конвенція). Ставши Стороною цього міжнародного договору, Україна не лише взяла на себе зобов’язання гарантувати додержання прав людини, а й погодилася на обов’язкову юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Так, із 1997 року особам було надано право звертатися за захистом до Європейського суду з прав людини, а на Україну покладено обов’язок не перешкоджати таким зверненням, бути по них відповідачем у Європейському суді, та виконувати його рішення. Із часу ратифікації до Європейського суд надійшли тисячі звернень проти України, і по п’яти сотням із них уже винесені рішення. Не зважаючи на довготривалість процедури та обмеженість Європейського суду щодо засобів захисту (суд уповноважений лише вирішувати питання щодо факту порушення Конвенції та присуджувати справедливу грошову сатисфакцію), даний інструмент усе більше застосовується громадянами, що не отримали належного захисту через судову систему України. Із усіх винесених судом по суті рішень проти України 482 встановили порушення Конвенції і лише 3 – відсутність порушення. Не дивно, що на сьогоднішній день на розгляді знаходиться іще вісім тисяч справ проти України.
А чи можуть громадські організації звертатися до Європейського суду і, якщо так, з якого приводу, адже Конвенція захищає права і свободи людини, а громадські організації, як не крути, є юридичними особами. Виявляється, що можуть і не лише громадські, а й будь-які неурядові. Відповідно до статті 34 Європейської конвенції, Суд може приймати заяви вiд будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Розділ перший Конвенції перелічує права і свободи, гарантовані її Сторонами і включає поряд із правом на життя, забороною катування, рабства, смертної кари та свободою думки іще право на справедливий судовий розгляд (стаття 6), свободу вираження поглядів (стаття 10), свободу зібрань та об’єднання (стаття 11), а також право мирно володіти своїм майном (стаття 1 Протоколу 1). За захистом цих прав і можуть звертатися комерційні підприємства, господарські товариства та громадські організації.Ось декілька важливих справ, поданих не фізичними особами, що були вирішені на користь заявників.
Так, по справі Совтрансавто проти України (Sovtransavto Holding v. Ukraine), акціонерне підприємство, зареєстроване у Російській Федерації, посилаючись на п.1 статті 6 Конвенції, скаржилася на те, що її справа в Україні розглядалася упередженими та політично залежними судами, що судові процеси були не публічними, а розумні строки тривалості судового процесу – порушені. Крім того, компанія-заявник, скаржилася на те, що внаслідок реєстрації державними органами України неправомірних рішень акціонерного товариства Совтрансавто-Луганськ вона втратила контроль над діяльністю та майном цієї компанії (порушення ст. 1 Протокол 1).
По іншій справі до Суду звернулося ЗАТ «Українська Прес-Група» (UkrainianMediaGroupv. Ukraine), яке є приватною юридичною особою, зареєстрованою у м. Києві і володіє декількома засобами масової інформації. Посилаючись на статтю 10, товариство скаржилося на те, що рішення українських судів становили втручання в його право вільно поширювати інформацію, оскільки останні не змогли розрізнити «оціночні судження» та «факти», які містились у публікаціях, що становили предмет спору, і визнали їх такими, що не відповідали дійсності всупереч практиці Європейського суду.
Також цікавою є нещодавно вирішена справа російської правозахисної організації «Сутяжник» проти Росії. Громадська організація «Сутяжник», подаючи скаргу до Європейського суду, посилалась на статтю 6 Конвенції і вказувала на те, що її право на справедливий судовий розгляд було порушено національними судами відміною кінцевого рішення у порядку нагляду.
На думку ЕПЛ таке розширення повноважень Європейського суду має надзвичайно важливе значення. Людина чи комерційна установа, звертаючись до Європейського суду, має на меті насамперед захист свого приватного інтересу, конкретного права чи свободи. Разом з тим, відповідно до ст. 13 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», виконання рішень Європейського суду полягає не лише у виплаті грошової компенсації заявнику, але й у виконанні різного роду «заходів загального характеру», спрямованих на усунення причин порушення Конвенції та недоліків системного характеру, які лежали в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Для впровадження таких заходів загального характеру законом встановлено чітку процедуру та створено орган, наділений такими повноваженнями. Із вищевказаного вбачається, що ЕПЛ та інші громадські та правозахисні організації можуть використовувати Європейський суд з прав людини із метою впровадження системних змін у законодавстві та правозастосовній практиці своїх країн з метою їх наближення до Європейських стандартів.
Підготовлено
Алексєєвою Єлизаветою,
провідним юрисконсультом
МБО «Екологія-Право-Людина»
