Що таке степ?
Передусім, говорячи про екологічну доцільність тієї чи іншої господарської діяльності у степу, варто визначитися із тим, що включає в себе власне поняття «степ». Йдеться про кліматичну зону, що розтягнута вздовж всього Євразійського континенту – від центру найбільшого атмосферного тиску в Забайкаллі і до дельти р. Дунай в Україні. Степова кліматична зона характеризується посушливим вітряним кліматом з домінуванням східних вітрів, нечастими, але потужними дощами. Тут переважають трав’янисті рослини, серед яких велика кількість дернинних злаків (ковила, типчак тощо) та ранньоквітучих видів (крокуси, горицвіти, тюльпани, сон тощо).
Рослини, характерні для степових ландшафтів, пристосувалися до дефіциту вологи. Вони тримають більшість своєї біомаси під землею у масивних коренях, бульбах і цибулинах. Через це нерідко степ називають «лісом догори ногами». Щільна коренева система, що розростається біля поверхні ґрунту, і відмерлі рештки рослин утворюють дерен. Коли степ зрошують рясні дощі, вода затримується у дернині і рослини встигають за короткий час поглинути її максимально. У другій половині літа, коли степ починає всихати, відмирає лише та частина рослин, що знаходиться на поверхні ґрунту. Основна біомаса рослин буде очікувати нового сезону, схована травами глибоко під землю. Це дуже корисне пристосування для захисту від пожеж, які в степу не рідкість.
З цієї причини, а також тому, що дернина не пропускає дощову вологу глибоко під землю, органіка у степовому ґрунті майже не розкладається, а накопичується. Таким чином, степ, допоки лишається степом, безкінечно накопичує у ґрунті гумус. Жоден інший механізм у природі не може так надійно і масштабно накопичувати вуглекислий газ із атмосфери та консервувати його у ґрунті. Без цього неможливо побороти парниковий ефект і глобальні зміни клімату.
Втім, варто зруйнувати степову рослинність, як чорнозем починає зазнавати ерозії та руйнування (фактично, розкладається мікроорганізмами під впливом опадів або змивається). Славнозвісні українські чорноземи, які накопичували гумус від часу закінчення останнього зледеніння, прискорено деградують останні 50—100 років через тотальне перетворення на ріллю. Стрімко відбувається процес опустелювання. У нашій природно-кліматичній зоні опустелювання – це не наступ далеких південних барханів. Опустелювання – це мінералізація гумусу, деградація та ерозія ґрунту, зникнення малих річок, що призводить до втрати родючості та ще більшої посушливості клімату. У сучасних підручниках з географії південь України вже виділяють в окрему зону – Сухостеп, підкреслюючи перетворення цієї зони на пустелю.
Відповідно, ліс, що формує під кронами затінок і мікроклімат, не може накопичувати чорнозем, оскільки в умовах зволоження органіка швидше розкладається і вивільнюється в атмосферу, ніж накопичується.
Переважну частину території України займають Степова і Лісостепова зони. Це кліматичні зони, в яких однією з основних екосистем є степи (сухі трав’янисті угруповання). у минулому в Лісостепу вони займали близько третини природних ландшафтів, в Степу – майже всю площу. Враховуючи загальну площу цих зон на карті України, до нашого часу степових ділянок лишилося не більше, ніж 3 % від того, що існувало у природному стані… Проте, навіть ці залишки розірвані на десятки тисяч дрібних фрагментів (окремі схили, балки та пустища), більшість з яких мають замалу площу, щоб на них могли мешкати дикі тварини. Степ можна вважати екосистемою Європи, найбільш постраждалою від діяльності людини. Жодна інша екосистема нашого континенту не втратила свої площі аж на стільки. Сьогодні від степової екосистеми залишилися лише деякі складові – ландшафти, рослини, що здатні витримувати антропогенний тиск, та деякі групи тварин (наприклад комахи, плазуни). Інші групи тварин, найбільш характерні саме для степу (копитні, бабаки та інші риючі гризуни, великі хижі птахи, що гніздують на землі, а також журавлі і дрохви), переважно зникли або майже зникли з території України, оскільки для їхнього існування потрібні величезні простори степових ландшафтів, які не відчувають впливу людини та безпритульних тварин. Велика кількість видів тварин і рослин, які можуть існувати лише у степу, опинилася на межі вимирання. Достатньо згадати види, які містять у своїх назвах вказівки на степ: «орел степовий», «журавель степовий», «курганник», «могильник»… всі вони є одними з найбільш рідкісних в Україні. Пристосовані до життя в степу, ці види не можуть існувати у жодному іншому місці. Загалом, залежними від збереження степів є третина всіх видів рослин і тварин, включених до Червоної книги України.
У той же час, переважна більшість національних природних парків і заповідників, що існують в Україні, головним чином зосереджується у Карпатах, гірському Криму та Поліссі. Області України, що розміщені у Степовій зоні, мають найменший відсоток заповідних територій. Однак, навіть ті заповідні території, що є, як правило, представлені штучними лісонасадженнями, а не власне степом. Можна стверджувати, що останні степові ділянки в більшості своїй не охороняються.
Чому саме лісорозведення стало основною загрозою для сучасних степів?
Більшість проблем антропогенного походження загрожують степам через необізнаність населення. Історично у нашому менталітеті степ сприймається як щось таке, що необхідно освоювати або «покращувати». При слові «степ» більшість людей малюють у своїй уяві картину порожнечі, яку треба чимось заповнити. При цьому, степ в дійсності є найбагатшою на різноманіття флори екосистемою: на квадратному метрі степу можна зустріти до 120 видів рослин. Такого різноманіття не знайти ні у лісі, ні на болоті або в іншому природному комплексі на території України. Враховуючи, що більшість степових територій початково були розміщені на рівнинах, вони утворили товстий прошарок чорнозему і тому першими з усіх були розорані під вирощування сільськогосподарських культур. Найбільш масове розорювання всіх придатних для роботи сільськогосподарської техніки територій відбулось у 1950-х роках.
Решта степів, непридатна для оранки (схили, балки, кам’янисті та крейдові відслонення), все одно була віднесена до сільськогосподарських земель і отримала статус «малопродуктивні, деградовані землі». Не маючи можливості висаджувати на таких ділянках, наприклад, жито, їх передали під лісорозведення, переслідуючи мету «не дати землі гуляти», що в радянський час могло бути розцінено як злочинна безгосподарність місцевих посадовців. На таких територіях почали створювати штучні лісонасадження. Офіційним поясненням, для чого це робити, було названо боротьбу з ерозією. Звісно, в минулому будь-який ландшафт є свого роду наслідком ерозії. Це стосується і балок та схилів, утворених багато тисячоліть тому силами водної ерозії. У наш час основним видом ерозії є вітрова – здування родючого шару ґрунту з переораних полів вітром в посушливі дні. Натомість лісові господарства створюють у степових регіонах лісонасадження на схилах та балках, що є нижче площини здування, а це аж ніяк не перешкоджає вітровій ерозії на ріллі. Таким чином за бюджетні гроші знищується дика природа схилів, і все це пояснюється потребою зупинити здування чорнозему на рівнині, згори.
Більше того, посадка лісу починається з оранки – «підготовки ґрунту». Оранка і згодом затінок від молодих дерев гарантують стрімке руйнування степових ґрунтів та вивільнення сполук вуглецю з них у атмосферу. Отож посадка лісу в степу є безпосередніми діями, які посилюють парниковий ефект та сприяють глобальним змінам клімату.
Ні степу, ні лісу…
Сьогодні ми бачимо, що штучні лісонасадження у степовій зоні не є повноцінними лісами. Такі ліси у літні періоди спеки легко вигорають на досить значних площах і перетворюються на чагарники; офіційно визнано, що соснові ліси степової зони є найбільш пожежонебезпечною категорією лісів України. Достатньо згадати пожежу в Цюрупинському лісгоспі на Херсонщині, коли за одну добу вогонь знищив 7000 гектарів лісу. Зміни клімату також не сприяють розвитку лісівництва у степу. Сьогодні приживання висаджених дерев у новостворених степових «лісах» зазвичай становить не більше 40 %. Та при цьому всьому ліси на місці останніх степів продовжують насаджувати й сьогодні. Незалежно від того, чи приживеться молодий ліс чи не приживеться, рідкісних степових видів на місці лісонасаджень більше не вийде побачити.
Лісонасадження часто здійснюється чужорідними видами — інтродуцентами. Наприклад, робінія псевдоакація (так звана «акація біла») походить з Північної Америки. Вона повністю витискає з рослинних угруповань аборигенні види. Після пожеж робінія здатна пускати рясні кореневі пагони і штучні ліси перетворюються на чагарники. Акацієві хащі практично позбавлені будь-яких трав’янистих рослин і фауни. Таким чином, створення нових лісових насаджень у степовій та лісостеповій зонах нерідко призводить до утворення ландшафту, в якому нема ані степу, ані лісу.
У степовій зоні, звісно, є природні ліси, які формуються на дні глибоких балок і вздовж річок, де протягом року зберігається волога. Такі ліси називають байрачними. Найбільші в Європі байрачні ліси були раніше там, де тепер знаходяться дніпровські водосховища та прибережна забудова, де вони могли рости. Проте, з кліматичних причин посадити повноцінний ліс на місці степу є нонсенсом.
Над степами досі нависає колосальна загроза. 4 листопада 2008 року з’явився Указ Президента України № 995/2008 «Про деякі заходи щодо збереження та відтворення лісів і зелених насаджень». Частина 2 цього Указу доручає обласним адміністраціям виявити ці самі «деградовані, малопродуктивні і інші» землі, які, на їхню власну думку, доцільно надати під заліснення. Степові ділянки у балках і на схилах не використовуються у господарстві й місцеві органи влади залюбки готові віддати їх лісівникам, як щось непотрібне. Кожній з областей було простіше розширити лісові площі за рахунок степових «клаптиків», уникаючи погодження землевідведень з користувачами і відзвітувати, що план виконано, ніж шукати шляхи виведення еродованих орних полів у користувачів. Тим більше, що в умовах тотального розпаювання та приватної власності на землю вилучити у користувачів ділянки деградованої ріллі практично неможливо. Виконуючи згаданий Указ Президента, тодішній Держкомлісгосп України своїм наказом № 371 від 29 грудня 2008 року затвердив показники оптимальної лісистості, з яких випливає площа для кожної з областей України, яка формально має бути заліснена. І якщо для північних областей і Карпатського регіону ці показники практично не змінюються, то у південних областях лісистість планують збільшити практично вдвічі. Загалом планується створити нові ліси площею у 5 % України, що є значно більше, ніж є степів. Тільки у Луганській області планується залісити 100600 гектарів земель, переважно зайнятих степами.
Разом із тим, як вже зазначалося, саме ці території – останнє місце, де збереглися види рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, які характерні для степових біотопів. Ніде, крім цих останніх залишків степу, вони існувати не можуть. Такий стан справ грубо порушує Закон України «Про Червону книгу України» і низку міжнародних природоохоронних конвенцій, зокрема, Конвенцію «Про охорону диких видів флори та фауни та середовища існування у Європі» (Бернська конвенція), яка прямо забороняє нищення місць існування видів, що нею охороняються. Степові балки зберігають десятки таких видів.
Резолюція 4 (1996) Бернської конвенції визначає перелік оселищ, що охороняються в Європі, та для збереження яких створюється Смарагдова мережа. Оселище Е 1.2, включене до Резолюції, охоплює всі степи України, окрім розміщених на крейдових відслоненнях, які віднесені до окремого оселища Е 1.13 (також віднесене до Резолюції).
Економічний аспект
Не треба забувати і того, що степові ділянки є останніми природними (безкоштовними) пасовищами у степовій зоні, але для лісівників степ є «золотою качкою». Ліси тут не ростуть, тому гроші на їхню перепосадку можна просити з держбюджету щорічно! У час економічної та фінансової скрути в Україні така діяльність є необґрунтованим та неприпустимим кроком. Програма «Ліси України» не була профінансована повнісю і більшість ділянок не заліснили, проте встигли передати лісгоспам. І тепер юридично чимало залишків степу є «лісами», які просто чекають коштів на залісення.
Разом із тим, доцільно було б розпочати консервацію еродованих земель у степовій зоні України за допомогою залуження на виконання Загальнодержавної програми формування національної екомережі України з метою запобігання опустелюванню та збільшення потенційного біотопу для збереження степового біорізноманіття.
Отже, посадка штучних лісів на місці степів сьогодні призводить до цілого «букету» негативних наслідків: ні степу, ні лісу, ні чорнозему на полях, ні пасовищ, ні… коштів у бюджеті.
Що треба робити замість залісення Степу?
Природно, що лісам місце на Поліссі, у Лісостепу та Карпатах. Вирубаючи непомірно великі обсяги лісів у цих зонах, лісники не встигають їх відновлювати. Проте саджають нові ліси не на місці рубок, а у степу, поспішаючи прозвітувати «освоєними гектарами» і «збільшенням лісистості». Аналогічно, ніхто не займається переведенням у статус лісу покинутих полів, що заростають природним чином. У степовій зоні також слід докласти чималих зусиль і відновити майже зруйновану мережу вітрозахисних лісосмуг. Після здобуття Україною незалежності у структурі аграрного сектору досі відсутня служба, яка займалася б підтриманням мережі полезахисних лісонасаджень. А це є єдиним засобом стримування вітрової ерозії на орних землях українського півдня (крім, звісно, відновлення степу). Тож лісоводам насправді є чим зайнятися і окрім степів, а саме відновленням мережі лісосмуг та переведенням самосійних лісів до держлісфонду.
Василюк Олексій, еколог ЕПЛ
Корисна література:
Бурковський О. П., Василюк О. В., Єна А. В., Куземко А. А., Мовчан Я. І., Мойсієнко І. І., Сіренко І. П. Останні степи України: бути чи не бути? Просвітницьке науково-популярне видання. К.: ГК «Збережемо українські степи!», ВЕЛ, НЕЦУ.- 2013.- 40 с.
Котенко Т. И. Степи Украины: их значение, современное состояние, научная ценность и приоритетность охраны // Вестн. экологии. — 1996б. — № 1/2. — С. 10–26.
Савущик М.П., Попков М.Ю. До проблеми оптимізації лісистості в Україні Науковий вісник Національного аграрного університету.—К., 2004.-Вип. 70, 30-38.
Попков М., Кожушко Е., Савущик Н. Лесоразведение в Украине: факты и иллюзии. Режим доступа: http://proeco.visti.net/lib/lesorazvedenie_na_ukraine.Pdf
Василюк О. В Проблеми узгодження природоохоронного законодавства із нормативно-правовими актами про консервацію земель та агролісомеліорацію //Науковий вісник Національного університету біоресурсів та природокористування України. Серія «Лісівництво та декоративне садівництво»/ редкол.: Д.О. Мельничку (відп. ред.) та ін. К.: ВЦ НУБІП України, 2013. — вип.187, ч.2. — с. 15-23.
Parnikoza I., Vasiluk A. Ukrainian steppes: current state and perspectives for protection // Annales Universitatis Mariae Curie-Sklodowska. Sectio C. — 2011. — vol. 66, 1. — P. 23-37.
Василюк О. Лісове господарство і охорона біорізноманіття в Україні // “Екологія. Право. Людина.”, №11-12(51-52), (5 с.)
